Сьогодні інтелектуали опинилися в неоднозначному становищі. З одного боку, варто погодитися з думкою Ганса Ульріха Ґумбрехта, що в сучасному світі інтелектуали не мають та й, зрештою, не можуть безпосередньо впливати на політичні процеси.

У такій ситуації, вважає він, головне їхнє завдання — культивування споглядання. Коли з Олімпу своєї удаваної неупередженості та чесності інтелектуали починають встановлювати соціальні діагнози й давати «розумні» поради, вони перетворюються на оракулів, щодо небезпечного впливу яких на суспільний розвиток застерігав Карл Поппер у творі «Відкрите суспільство та його вороги». Водночас у глобальному інформаційному світі гуманітаристика дедалі більше перетворюється на політику, звісно, політику, зрозумілу в сенсі Ганни Арендт як спільну справу, а не в марксистському сенсі як боротьбу за панування. Це означає, що будь-який публічний виступ інтелектуала, у якому він презентує власне мистецтво культивування споглядання, може спричинитися до неочікуваних наслідків. Тож якщо скористатися думкою Жана Бодрійяра про те, що культура — це простір інтимності та безсилля, то можна сказати, що інтелектуали виявляються безсилими, переходячи від інтимності споглядання до публічності промови.

Особливо гостро цей виклик відчувається в нашій країні, яка пережила революційні події на Майдані й опинилася віч-на-віч із російською агресією. Що мають у такій ситуації робити інтелектуали? Можливі кілька стратегій.

Перший варіант — це ескапізм, або внутрішня еміграція. Така модель поведінки відома багатьом постсовєтським інтелектуалам із досвіду виживання в тоталітарному совєтському суспільстві. Формулу такого існування знаходимо в Андрєя Платонова: «Жити нема куди, тож думаєш у голову». Втім, виникає сумнів щодо можливості реалізації такої моделі з огляду на принципову дискурсивність наукового пізнання. Будь-яке наукове дослідження передбачає необхідність обговорення результатів на всіх етапах його проведення у відкритій світовій науковій спільноті. Справжня наука в закритому суспільстві неможлива. До речі, це була одна з причин занепаду Совєтського Союзу, адже штучне гальмування розвитку інформаційних технологій, який зрештою зумовив виникнення відкритого світу інформації, унеможливило виживання цього історико-політичного монстра. Коли ж ідеться про гуманітарні науки, то маємо визнати, що дискурсивність пронизує сам процес мислення. Зрештою, філософи чи історики, філологи чи мистецтвознавці, які не виступають перед аудиторією, дуже швидко депрофесіоналізуються, перетворюючись або на державних чиновників, або на псевдоінтелектуальних фриків.

Справжній науковець-гуманітарій приречений на вихід у публічний простір. При цьому варто розуміти, що головна функція інтелектуалів — соціальна критика. Гуманітарії — такі собі інтелектуальні панки, що не дають суспільству застигнути в самозадоволенні. Утім, ця функція, зрозуміла в часи нормального розвитку суспільства, стає сумнівною під час війни. Адже в такій ситуації будь-яка критика може бути легко потрактована як платна чи безплатна робота на ворога. Наша ситуація ускладнюється ще й тим, що ворог не лише там, на півдні та сході. Метастази жахливої хвороби на ім’я «совок», який є черговою реінкарнацією «русского міра», пронизують усі аспекти суспільного життя України. Злодійкуваті постсовєтські чиновники сидять на всіх рівнях державного апарату й унеможливлюють нормальний розвиток нашої країни. Але й нові ліві, що критично ставляться до процесів формування в Україні політичної нації, направду часто-густо ллють воду на колесо російської пропаганди. Створюючи негативний образ України, вони ще й дають підстави деяким політичним силам у цивілізованому світі виступати проти підтримки нашої країни. Виникає підозра, що роблять вони це не безплатно або в очікуванні прямих чи непрямих бонусів з усіх боків. Або ж просто грають роль корисних ідіотів. Проте сама наявність їх в інформаційному просторі України підважує їхню власну позицію. Адже якщо все так погано й вектор розвитку нашої країни зумовлює правий радикалізм, то їхнє існування має бути в небезпеці, а свобода висловлювати такі думки обмежена.

Розуміючи все це, втім, не варто забувати про критичну функцію інтелектуалів і про те, що справжній інтелектуал — людина світу, яка живе не на власному псевдоінтелектуальному хуторі, а в світовій спільноті інтелектуалів. Ми маємо стало нагадувати, що справжню незалежну державу в сучасному світі можна побудувати не через ізоляціонізм та апелювання до своєї славетної сивої давнини, а долучаючись до світових цивілізаційних процесів. Не кажучи вже про те, що горе-інтелектуали, котрі тяжіють до праворадикального дискурсу, як і полохливі зойки лівих, створюють негативний образ України. До того ж від слова «цукор» солодко в роті не стане. Можна нескінченно повторювати мантру про незламний козацький дух і співучу українську мову. Втім, лише тоді, коли цей дух втілюється в перемоги наших вояків над російськими загарбниками та їхніми кримінальними посіпаками на зовнішньому фронті й у вдалій боротьбі з корупцією на внутрішньому, а мова живе й розвивається у творах сучасних письменників і поетів, істориків і філософів, можна сподіватися на успішний розвиток нашої країни.

Успішні суспільства пам’ятають про минуле, але прямують у майбутнє. Складна і майже нездійсненна місія інтелектуалів полягає в тім, щоб через зважені описи й адекватне розуміння минулого та сьогодення створити умови й можливості для гідного майбуття. Утім, не лише серія американських фільмів під назвою «Mission: Impossible», а й уся історія людства переконує, що інколи неможливі місії таки здійсненні.

Публікуеться з дозволу tyzhden.ua

Кебуладзе Вахтанг Іванович

Доктор філософських наук, професор, автор багатьох книжок та перекладів

Новий матеріал
Злиденність інтелектуалів, або «Mission: Impossible»

Сьогодні інтелектуали опинилися в неоднозначному становищі. З одного боку, варто погодитися з думкою Ганса Ульріха...

Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

Раз по раз у людини виникає враження, що живучи в суспільстві вона цілком здатна позбутися...

Культурне життя іспанського села

Альбір – це маленьке селище на півдні Іспанії. Навіть не селище. Це колишній пляж містечка...