Though this be madness, yet there is method in it.

(Уільям Шекспір «Гамлет»)

«Скажи мені, кого ти описуєш, – і я опишу тебе» - приблизно такого принципу я намагалась дотримуватись у цих не досить розлогих роздумах про постать Жака Дерріда на тлі постструктуралістської думки. Мене цікавило не стільки тлумачення Дерріда поняття «безум» у Фуко (хоча воно, фактично, і складає весь фокус оповіді), скільки розуміння історії обома авторами, і вже у світлі цього – їх маніпуляції свої методами щодо неї. Полеміка між Дерріда та Фуко взагалі є досить визначальною в цьому сенсі: хоча пан Голобородько і акцентує увагу на банальній неузгодженості застосовуваних філософами категорій (наприклад, «безум» та «нерозумність»), все ж їхня яскрава антогонічність не може не мати глибинного методологічного характеру, хоча б тому, що тут зачіпаються дві найгучніші концепції середини XX століття – «деконструкції» та «археології».

Оскільки, в межах цієї невеличкої роботи і неможливо розглянути повністю дискусію, в тому числі, - із контраргументами Фуко, буде здійснена спроба висвітлити підхід Мішеля Фуко, але з позицій симпатії до методу Жака Дерріда.

Саме тому цей розгляд варто почати з обрисів трошки «старшої» концепції. У «Історії безуму» Фуко пише: «Історія істини є історія економіки негативного. Тому необхідно — можливо, саме вчасно — звернутися до позаісторичного початку — в сенсі радикально протилежному до прийнятного у класичній філософії: цього разу не для того, щоб негативність недооцінити, а для того, щоб мовчки визнати. Саме вона, а не позитивна істина утворює позаісторичний ґрунт історії». Цією негативністю він і визначає безум. Чим же тоді в свою чергу постає історія безуму, тобто історія позаісторичності? Фуко у багатьох своїх роботах намагався поставити на місце«глобальної історії» серію«локальних історій», мета яких – описати окремішність практик, межі дискурсів, форми їх залежності. Все це постає як певна «невираженість», хаотичність, вкоріненість у просторі і часі, в несвідомому, - як просто те, що не є властивим для мови. Саме тому, на мою думку, «історія безуму», за виразом самого Фуко, — це «археологія мовчання». Одне з положень «Історії безуму» звучить так: «Голос розуму заснований на мовчанні безуму».

Отже, в понятті історії у Фуко ми бачимо дещо локалізоване у двовимірності, зменшене до часткового, несвідомого, із затемненням всього «позитивного», із характером деякої апофатичності всього сущого… Тут, мабуть, неможливо не згадати слова відомого сучасного фотографа Ральфа Гібсона: «Якщо ви знімаєте реальність на чорно-білу плівку, ви робите три кроки у сторону від реальності: ви прибираєте колір, ви зменшуєте розмір — на знімку у вас все менше, ніж у реальності, і ви все робите плоским, двовимірним. Ч/б тому й виглядає більш драматично, оскільки ви пішли в бік від реальності на три кроки». Хіба не це робить Фуко? Зокрема, Дерріда якраз і закидає йому, що, як це не парадоксально, але прагнення Фуко висвітлити «безум» сам по собі – як він дійсно є (і був) – це відхід від реальності, це крок назад, і це він називає найбільшим пафосом цієї роботи: «Все виглядає так, начебто постійно та приховано можливе і досяжне достовірне та суворе перед-розуміння поняття безуму чи, щонайменше, його номінального визначення».

Але, як мені видається, і цієї фотографічної метафори тут замало – якнайкраще підійде та грань такого коханого для Фуко слова як «негатив», яка ілюструє проміжне зображення об’єкту в негативно-позитивному процесі отримання ч/б фото. Як і в фотографії стану «негативу», у Фуко чим яскравіша деталь, тим більшим почорнінням (оптичною щільністю) вона відтворена. Історія локальностей у французького філософа постає плівкою з кадрів-негативів, - мовчазних, двоколірних, обмежених у просторі та часі, нерухомих у своїй статичності відносно «глобальної» історії. І якщо Археологія Фуко і тлумачить історію, то лише для того, щоб її зафіксувати у цьому стані. Але якщо таке «фото» - це образ, то, як пише сам Фуко, «образ ще не є безумом». «Негатив можна уподібнити нотам, а відбиток, образ — концерту. Кожний новий концерт буде чимось відрізнятись від попереднього»  (Ансель Адамс). І знаком цього мовчазного образу, його виразом, інструментом його опису все одно постає мова. Дерріда напівжалісливо, напівспівчутливо пише про те, що одним з основних прагнень Фуко стає спроба уникнення «пастки або наївності об'єктивізму»: адже він вимушений писати мовою класичного розуму, використовуючи поняття, які упродовж всієї історії слугували інструментами поневолення безуму.

Ця трагедія Фуко – «на відполірованій та поліцейській мові розуму писати історію найбільш дикого безуму» - дійсно надає пошукам вирішення цієї проблеми неймовірної звитяги та спокусливості, додаючи у книгу ноту неймовірно терпкої напруги. Але це, на думку Дерріда, і є найбільш безумним (у буквальному сенсі цього слова) в проекті Фуко. Найбільша біда безумців, біда їх безмовності в тому, що найкращими їх провісниками стають ті, хто їм зраджують; і якщо спробувати висловити саме їх мовчання – автоматично переходиш на сторону ворога, впорядковуючи «безлад» їх безуму, навіть якщо робити це в ім’я хаосу. Таким чином, виступаючи проти Класичної епохи, проти раціоналістичної епістеми, Фуко все одно робить це з позицій метафізики присутності і властивого їй логоцентризму, чим і викликає обурення Дерріда. Наївна спроба вибратись за межі метафізики виявилась за своєю суттю контрреволюційною; спроба зняття протилежностей – тиранією попередньо пригнобленого поняття; спроба уникнути мови – прекрасним філософським витвором, написаним мовою раціоналізму. Як влучно зауважує Дерріда перефразовуючи самого Фуко, будь-які філософські роздуми та повідомлення, оскільки вони мають бути розумоосяжними, тобто відповідати своїй сутності та покликанню розмірковування, повинні фактично та обов’язково уникнути безуму. І справді, «Історія безуму» постає як історія його уникання, як історія голосного замовчування.

Але «розгром» археологічної концепції Фуко Дерріда є все ж певним «реверансом» щодо деяких, навіть провідних, моментів його філософування. Взагалі, визначаючи філософію як «волю-висловити-гіперболу», він приходить до висновку, що саме в історичному висловлюванні, в якому філософія прояснює себе і виключає безум, вона ж собі і зраджує, точніше – зраджує своїй природі як думці, проходячи крізь кризу та самозабуття, які, можливо, і є негативом, але все ж становлять суттєвий та необхідний період її руху. «Я філософую лише в стані жаху, визнаного жаху перед безумом» (Дерріда Ж.).

Криза логосу, інфляція знаку – всі ці поняття для Дерріда абсолютні, адже сама метафізика існує в стані вічного конституювання своєї скінченності, прийдешнього свого кінця. Тому, зрозуміло, що, роблячи підсумок своєї статті, Jacques окреслює в термінах Фуко вже випрацювану ним формулу: криза, в якій розум божевільніший за безум, бо він - безглуздя і забуття, а безум раціональніший за розум, бо він ближчий до живильного, хоча й безмовного чи «буркотливого» джерела смислу, «ця криза завжди вже почалася і не знає кінця».

Чи не є ця криза у Дерріда, якщо вона вже така абсолютна, тотожною, чи хоча б аналогічною поняттю історії? Адже з його критики історії Фуко навряд чи можна зробити висновки про ставлення самого Дерріда до цього терміну. Аж ніяк! Так само, як поняття «деконструкції» лише з дилетантського погляду може набути негативного відтінку, так само і криза – є значною, але не визначальною характеристикою історії.

Як не дивно, але шукаючи це поняття у текстах деконструктивіста, я наштовхнулась лише на один абзац, присвячений поняттю історії, який висвітлювався у руслі розбирання доробку Левінасса. Цей абзац репрезентує повністю протилежне ставлення до історії у порівнянні зі ставленням Фуко: якщо для Мішеля історія – це історія негативу, то для Жака – це метафора світла. Дерріда конституює, що історія існує лише мовою (не мовчанням, як безум!), а мова в свою чергу є стихійно метафоричною (що я і спробувала хоча б трохи відобразити у своїх розмислах). Тоді, за словами вже Борхеса, «всесвітня історія – це історія кількох метафор». От саме серед цих фундаментальних метафор Дерріда і виділяє світло. Ба більше, він не знаходить протилежності до нього, - «в будь-якому разі, це не темрява».

Але, використовуючи вислів самого Жака Дерріда, це вже інша тема, інша історія.

 

Література

Голобородько ДКартезианское исключение. М. Фуко и Ж. Деррида: спор о разуме и неразумии // Опыт и чувственное в культуре современности. М: ИФ РАН, 2004.

Деррида Ж. Cogito и история безумия// Деррида Ж. Письмо и различие. СПб: Академический проект, 2000. – С. 43 – 82.

Деррида Ж. Насилие и метафизика. Эссе о мысли Эммануэля Левинаса [перевод Ямпольской А.В.] //J.Derrida. L'Ecriture et la Difference. Paris. Seuil.1967. P. 117-161.

Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – Санкт-Петербург, 1997. – 576 с.

Зборовська Ксенія Борисівна

історик філософії, медієвист, головний редактор Plato’s cave, засновниця Art of mind, науковий журналіст

Новий матеріал
Злиденність інтелектуалів, або «Mission: Impossible»

Сьогодні інтелектуали опинилися в неоднозначному становищі. З одного боку, варто погодитися з думкою Ганса Ульріха...

Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

Раз по раз у людини виникає враження, що живучи в суспільстві вона цілком здатна позбутися...

Культурне життя іспанського села

Альбір – це маленьке селище на півдні Іспанії. Навіть не селище. Це колишній пляж містечка...