Ми закликаємо всі свої здібності, щоб  вигадати собі найбільш блискучі ролі у найрозкішніших життях; ми вигадуємо їх таку безліч, що нам не вистачає сил на те, щоб їх виконати, і якщо б яка-небудь з них випадково здійснилася, то ми не здобули б щастя, оскільки вже вичерпали в собі суху насолоду - багаторазово викликаючи в собі спогад про його примару.

(Ж. Жене «Богоматір квітів»)

Неможливо не помітити, що намагаючись описати проблему насолоди чи задоволення (скоріше, з позицій наскільки це нереально) і Барт, і Дельоз майже однаково звертаються у своїх творах (ліпше – текстах) до Фрейда та Лакана. Ми ніби-то бачимо у кожного з них по безлічі мов: як і кожен прихильник мови, автор вибудовує власну мову, але, як і кожен читач тексту (що існує вже поза автором), він виявляється втягнутим у нескінченне суперництво мов, які диктують характер їх взаємовідносин. Так, читаючи ці тексти /статті, можна виявити власну мову Барта / Дельоза, мову Фрейда, мову Лакана, мову античності, мову, зрештою читача, які безумовно ставляться войовниче одна до одної, розгортаючи на тілі тексту поле битви. Оскільки це «поле» є завжди чимось локалізованим, обмеженим, то можна з повною впевненістю повторити слова Барта про те, що «життям мови керує безжалісна топіка; мова завжди походить з якогось місця, і тому будь-яка мова є не що інше, як войовничий топос» [Барт; c. 484]. Опинившись у цьому войовничому розмаїтті мов, у цій топосності, потрапляємо у класичний парадокс – ми хочемо отримати насолоду від тексту, який є атопічним, не втрачаючи з поля зору цієї мовної пантеїстичності в усій її топосній красі. Тут якнайкраще підходить приклад, наведений Бартом у його статті «Задоволення від тексту»: ми опиняємось перевантаженими мовним багатством, подібно до тих дітей, яким ніколи ні в чому не відмовляють, ні за що не наказують чи ж гірше того — нічого їм не «дозволяють»[Барт; c. 465].

Отже, мабуть, необхідно зробити маленьку передісторію проблеми насолоди в тому руслі, як її бачать постструктуралістські мислителі. Ще у рукописі 1895 року Фрейд пише про прагнення до повторення у зв’язку зі спробою знову пережити первинне задоволення, а також у зв’язку із наполегливим відтворенням процесу втрачання речі в означуючому її символі [див. Мазин]. Продовжуючи цю проблематику у своєму семінарі «Про викрадений лист (письмо)», Лакан, крізь призму Клерамбо, говорить вже не стільки про нав’язливе повторення, скільки про автоматизм повторення [див. Лакан].

Саме повторення постає як джерело насолоди: «Від нескінченного повторення ми доходимо до самозабуття, нібито торкаємось нульового ступеня означуваного» [Лакан; c. 136]. Але в той самий час, задоволення не постає перед нами як складова тексту – це зсув, дрейф, дещо революційне та асоціальне. Саме ця асоціальність дає найповніше відкрити атопічність та жаданість повторення, адже для набуття еротичного характеру повторення повинно бути суворо формальним, буквальним, в нашій же спільноті така відвертість сприймається як дещо ексцентричне, як те, що зміщується на периферію культурного розвитку. Саме тому, в концепції Барта текст-насолода – це текст, від якого з’являється відчуття загубленості, дискомфорту (яке іноді доходить до відчуття туги), він розхитує історичні, культурні, психологічні засади читача, його звичні смаки, цінності, спогади, викликає кризу у його стосунках із мовою.

Повторення у цьому тексті постає як оголення – проглядання «тіла» тексту у «заборонених» місцях, між звичайними словами, під звичною маскою травестій. Такий текст є суворо атопічним в тому числі й через те, що таке проглядання відбувається завжди не там, де ми цього очікуємо, де ми звикли цього очікувати, виховані культурою споживання. Якщо споживацька культура привчила нас до поступового, «естетичного», правильного оголення тексту, яке ми можемо хіба що прискорити, але аж ніяк не змінити порядок, то процес повторення, за словами Дельоза, відповідає моделі матеріального, необробленого та однакового «автоматизму», яка виражає тут модус фіксованої пульсації. Барт фактично вторить йому: «Чи не є найбільш еротичними ті місця нашого тіла, де одяг злегка привідкривається. Адже перверсія (яка і задає режим текстової насолоди) не знає«ерогенних зон»; еротичними, як відомо з психоаналізу, є явища перервності, мерехтіння» [Барт; c. 468]. І якщо у Барта такий текст постає текстом-фетішем, який жадає читача (тобто, відбувається акцентування власне еротичності тілесності), то Дельоз називає його віртуальним об’єктом (акцентує атопічність текстової тілесності) – «вічна половина себе, віртуальний об’єкт там, де він є, лише за умови, що його немає там, де він повинен бути; він там, де його знаходять, лише за умови, що його шукають там, де його нема» [Делёз; c. 132].

Ця локація «не там, де повинен бути» передається Бартом через метафору дна підпілля, або ж темноти кінозалу – саме там, на його думку ми найбільше втрачаємо суб’єктивність, особистісність, соціальність, а отже – самоту. Тут вже немає протиставлення суб’єкту та об’єкту, автора та читача, однієї мови та іншої. Саме в цій темноті повертається померлий автор як привид отця Гамлета, але він не стоїть поза / позад тексту, він віднаходиться і губиться прямо серед нього. Мабуть, саме це мав на увазі Жене, коли писав у «Щоденнику злодія»: «Я вже ніхто і ніщо, я - лише привід»; і далі – «...Моє життя мусить стати легендою, тобто заслуговує на те, щоб бути прочитаним, і його прочитання породить якесь нове відчуття, яке я називаю поезією». Мабуть, що доречним тут би був асоціативний ряд «поезія-мова-бажання», адже та поезія, яку утворює текст життя автора у гармонії із написаним ним, постає як закодована мова, як зсув віртуальної реальності у об’єктивну і навпаки. В цьому сенсі стає зрозумілим, чому у розумінні Барта текст не є ізотропним: його межі, сховані в ньому пустоти вгадати неможливо. Але все ж ця мова є необхідною, вона є запорукою множинності інших мов, які співіснують у тілі твору досить мирно, допоки цей твір постає як текст. У тексті-насолоді сили, що ворогують, не витісняються, а знаходяться у процесі становлення: тут немає справжніх антагонізмів, є одна лиш множинність.

Це забезпечується, як це не дивно, певним невротичним чи безумним характером автора, який дуже схожий на дію анестезії: автор (а разом з ним і читач) нібито звертається до слів, зворотів, фраз – до усіх відразу із висловленням любові – тотальної любові як до знаків, так і до означуваних; автор виступає як закоханий безумець, який просить скоріше явитись свою кохану – мову, у всіх її виявах, проявах, масках, у всій її множинності, іпостасності та суперечності у самій собі. Як наслідок таких «пристрасних» безумств виникає занадто прикрашений, мереживний текст, читати який можливо лише послівно – він зрозумілий лише у своїй інтертекстуальності: в будь-які точці тексту може виникнути «асиндетон, який розсікає не інтригу, а сам простір мов» [Барт; c. 466]; ми вже зобов’язуємось рухатись не лінійно, оскільки ми не маємо цілі (за Дельозом), єдина задача – маскування, яке забезпечується наслоюванням тексту, накладанням в ньому множинності вже не істин (які втратили свій смисл), але означувань (signifiance) – самої актуальності, дії, практики – в усій її красі.

Саме тому таке прочитання виявляється живим переживанням – знов-таки наслоюванням – кількох життів: нашого, авторського, текстуального. В цьому випадку, повторення виникає не між двома справжніми, але між двома співіснуючими рядами, які формуються відносно віртуального об’єкта (який постає у Дельоза як вічний «об’єкт = х»), вони існують паралельно одне одного, вони маскують одне одного і вимагають нових і нових масок, як умов свого існування. За словами Барта, цей підхід, як це не парадоксально, є найбільш вдалим для прочитання сучасних текстів (тут особливо відзначаються вже згадувані Жене та Батай), на що можна додати – що і текстів самого Барта, а також всієї постструктуралістської «буржуазії» зокрема.

Але що ми маємо на увазі під прочитанням? Якщо це прочитання не є пасивним, якщо воно все ж таки має на меті здійснення певного структурного аналізу (семіології), то воно повинно брати до уваги усі найменші відмінності у супротиві тексту, усю цю хаотичність силових ліній, що проходять крізь нього, саму множинність повторів, яка є самою запорукою  «кокетства» тексту. Навіть за умов такої нібито самостійності, ми все одно опиняємось у стані дитини, яка починає маніпулювати з книгою з бажання наслідування, і не вміючи читати, вона ніколи не помиляться, беручи до рук книгу «навпаки» - це вічне протягування книжки Іншому, реальній цілі діяльності, Іншому, який мусить озвучити, розкодувати цю інтертекстуальність; але водночас це схоплення «навпаки» постає як віртуальне осердя власної пристрасті, поглибленого самоспоглядання.

Усе вище написане було спробою зрозуміти можливість отримання насолоди від тексту через призму розуміння цього питання у Барта та Дельоза. Але чи можливе взагалі якесь систематичне розуміння? Адже, систематика вже розуміє під собою наявність якоїсь науки, методу. Як пише Барт, про задоволення від тексту неможливо написати жодної наукової роботи, жодної дисертації: насолода допускає лише миттєвий (інтроспективний) погляд на себе. Але, тут, мабуть, вартісніше прислухатись до аналогічного зауваження Дельоза, що насолода перевершує свою миттєвість, щоб набути образу задоволеності взагалі. І лише тоді можна вигукнути «Eppuresigaude!», оскільки ми все-таки маємо науку про мовні насолоди – це втрачене/забуте/гріховне/виправдане письмо – письмо в усіх кращих традиціях розуміння пост структуралістів, письмо як камасутра мови, водночас і поле, і метод розгортання бойових дій.

 

Література

 Барт Р. Удовольствие от текста // Ролан Барт. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М., 1994. – С. 462-518.

Делёз Ж. Различие и повторение — ТОО ТК «Петрополис», 1998.— С. 95-140.

Лакан Ж. Украденное письмо // Жак Лакан. Семинары. Книга 2: «Я» в теории Фрейда и в технике психоанализа (1954/55). — М.: Гнозис/Логос, 1999.

Мазин Виктор Афонович. Похищенное письмо приходит по назначению // Мазин В.А. Введение в Лакана. – Москва, Фонд научных исследований «Прагматика культуры», 2004.

 

 

Зборовська Ксенія Борисівна

історик філософії, медієвист, головний редактор Plato’s cave, засновниця Art of mind, науковий журналіст

Новий матеріал
Злиденність інтелектуалів, або «Mission: Impossible»

Сьогодні інтелектуали опинилися в неоднозначному становищі. З одного боку, варто погодитися з думкою Ганса Ульріха...

Соціалістична ідеологія: чи можна ощасливити людство?

Раз по раз у людини виникає враження, що живучи в суспільстві вона цілком здатна позбутися...

Культурне життя іспанського села

Альбір – це маленьке селище на півдні Іспанії. Навіть не селище. Це колишній пляж містечка...