У вступній лекції під назвою "Ліхтар Діоґена: філософи й письменники Заходу у пошуках людини" буде здійснена спроба показати, які чинники уможливили потребу – саме на західному ґрунті – говорити про філософію і літературу як про вельми споріднені галузі, починаючи ще з еллінської античності, продовжуючи середньовіччям та Новим часом і наскільки цей зв'язок залишається релевантним досі.

«Ліхтар Діоґена» є метафорою, яка не лише виявляє складність, проблематичність антропологічних пошуків самих по собі, але й, серед іншого, вказує на можливість поставання філософа в іпостасі літературного героя.

Доповідач виходить із того, що саме філософія і література є тими сферами, які для європейської, ширше, західної духовної культури є найбільш спорідненими не лише у тлумаченні антропологічної проблематики в цілому (на відміну, приміром, від підходів науки, з одного боку, та релігії, з іншого), але й, конкретніше, в осягненні таких різних, а проте однаково вагомих феноменів, як любов і смерть (eros і thanatos).

Інакше кажучи, в осягненні таємниці людини (а заразом – феноменів любові і смерті) погляди таких філософів, як Платон і Епікур, Августин і Паскаль, Шопенгауер і К'єркеґор, Гайдеґґер і Сартр, у межах європейської традиції органічно доповнюються підходами таких літераторів, як Евріпід і Данте, Шекспір і Ґьоте, Стендаль і Достоєвський, Клайв С. Льюїс і Томас Манн (зрештою, близькість між мислителями і письменниками в європейській традиції проявлялася, власне, і в таких речах, як блискучий літературний стиль багатьох філософів та глибока філософічність багатьох письменників – достатньо згадати хоча б Платона, Паскаля, Шопенгауера, Сартра та, відповідно, Данте, Шекспіра, Ґьоте, Достоєвського, Л. Толстого).

У лекції «Феномен любові: філософсько-літературний калейдоскоп» йтиметься вже безпосередньо про окреслений екзистенційний феноме, відповідно, – любові – спочатку в максимально узагальненому і багаторівневому і поліаспектному плані, а насамкінець – у вимірі специфічно екзистенційного мислення, яке завжди надавало темам еросу й танатосу першорядного значення.

Річ ясна, не оминатиметься увагою і низка сучасних антропологічних, психологічних, аксіологічних, соціокультурних, технологічних проблем, які спонукають нас подивитися на питання любові та смерті в тих ракурсах, про які класики філософії і літератури не надто здогадувалися (починаючи, скажімо, від віртуалізації любовних стосунків і закінчуючи питаннями правового регулювання евтаназії).

Чергова частина лекційного циклу торкається другого ключового поняття розглядуваної проблематики – смерті. Остання інспірувала від самих витоків західну філософію та літературу. Причому йдеться як про давньогрецьку традицію (передовсім про літераторів – Есхіла, Софокла, Евріпіда та філософів – Сократа, Платона, Епікура), так і про римську культуру (найбільше тут виділяються Ціцерон і Сенека).

Не надто перебільшимо, якщо скажемо, що твердженням про життя як «підготовку до смерті» Платон, по суті, осмислив усю спадщину Сократа. Середньовіччя занурило танатологічну проблематику у християнський контекст, але окреслена теза актуальності не втратила. До того ж Сократ виявився у західній культурі одним із перших, чиї передсмертні слова стали предметом поглибленої уваги і прецедентом для вивчення подальших аналогічних випадків.

Тож у пропонованій лекції йтиметься не лише про філософів і літераторів, їхні погляди на смерть, але й про те, що на порозі смерті вони говорили самі… Не буде обійденим увагою і ХХ сторіччя – час, коли смерть значною мірою «баналізувалася», а, скажімо, один із найглибших німецькомовних ліриків, уродженець Чернівців Пауль Целан привернув до неї увагу своєю знаменитою «фугою смерті».

Заключна лекція циклу «Eros і Thanatos в історії філософії та літератури» має підсумковий характер. Зокрема, ті п'ять ключових елементів, які в той чи інший спосіб зачіпалися на попередніх лекціях – філософія, література, людина, любов і смерть – виявляються об'єднаними в контексті вагомого напряму новітньої західної філософії: екзистенціалізму. Вже сам цей термін спрямовує нас до екзистенції, або існування людини. Тож цією проблемою екзистенціалісти цікавилися в першу чергу, як, зрештою, і питаннями любові та смерті, при цьому майстерно поєднуючи як філософські, так і літературні засоби (найліпше це вдавалося французам).

Зрозуміло, що нам не обійтися бодай без побіжної розмови про поняття й основні ідеї екзистенціалізму. У пропонованій лекції ми зустрінемося з нашими «старими знайомими» – Августином, Паскалем, К'єркеґором, Достоєвським, Гайдеґґером, але звернемо увагу і на Жан-Поля Сартра. При цьому не заплющимо очі на те, що Сартр серйозний акцент робив і на протилежності любові – ненависті.

Не уникнемо й теми щодо суттєвої відмінності між екзистенціалістами релігійними та атеїстичними та поміркуємо над тим, наскільки приналежність до того чи того «табору» впливає на розуміння ними любові і смерті, врешті-решт призначення людини, сенсу її існування.