Передмова до українського перекладу есе Лоранс Девілер "ВІЙНА В УКРАЇНІ: «МИР НЕ КУПУЄТЬСЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ»"
Ми часто нарікаємо на нерішучість тих європейців, які бояться активно підтримувати Україну. Утім, треба розуміти, що для мирного громадянина мирної країни особисто жертвувати чимось заради "дальнього" - щось на кшталт подвигу. І тенденція справджується майже без винятків - що далі від західного кордону України, то більше явного або прихованого "пацифізму" у справах і діях.
Не варто цьому дивуватися. Натомість ми маємо усіляко вітати тих совісливих людей, що не лише підіймають свій голос на захист України, але й закликають чимось реально пожертвувати заради неї. Особливо коли йдеться про Францію, де завжди були сильними проросійські настрої, де навіть ракети й бомби, що винищують мирні міста, не здатні вибити зі свідомості багатьох трафаретку "культурної росії", такого собі Достоєвського в пачці, що танцює "Лебедине озеро". І поготів, коли маємо на увазі католиків, духовний очільник яких є одним із "трендмейкерів" найгіршої версії сучасного пацифізму.
Тим приємніше було прочитати в La Croix, одній з найчитаніших французьких газет, заснованій ще 1883 року католицькими активістами, допис Лоранс Девілер, відомої дослідниці Паскаля й Декарта, про аморальну й руйнівну для цивілізації природу "миру за будь-яку ціну". Дуже важливо, що прихильність пані Девілер до України спирається не лише на дружбу з Констянтином Сіговим, чиє слово не дає багато кому на Заході спокійно "втомитися" від війни. У своєму короткому дописі авторка вибудовує міцне ціннісно-філософське підґрунтя своєї позиції. З якого випливає, що питання навіть не в Україні, а в самому Заході, який не може зрадити Україну, не зраджуючи себе.
Дуже характерно, що авторка розвиває свою безжальну для "компромісної свідомості" логіку, спираючись на Паскаля, на його знану критику несправедливого миру. Вона хоче нагадати своїм співвітчизникам, передовсім католикам, про головне, на чому тримається їхня релігія: про прагнення істини. Про неприйняття "улаштованого боягузством" миру, який "зміцнює гаманець, відбілює сумління, присипляє гризоти". Зрештою, у суспільстві людей зневага до "непрактичних" високих матерій завжди обертається трагічно-практичними катастрофами.
Останнє століття пройшло під знаком критики інтелектуального "проєкту Модерну", звинуваченого в усіх новітніх бідах людства: від світових війн до екологічної кризи. Чи справедливою була та критика? На мій погляд, це залежало від образу "інтелектуального Модерну", який той чи той критик волів собі намалювати. Відомо ж, що карикатурнішого супротивника ми створимо, то тріумфальнішою буде наша "перемога".
Зрештою, Модерн "переможений", але чи досягли ми раю на землі? Можливо, якщо ним вважати стан заляканої опортуністичної, безхребетної свідомості, що між дрібним і великим завжди обирає дрібне й не готова ні за яку ціну відмовитися від свого піску, в який так легко заховати голову. Неготовність до солідарності, нечуйність до іншого, короткозоре прагнення за всяку ціну утримати свій оманливий крихкий, але відчутний "ось зараз" комфорт і так природно властиві нашим організмам. Навіщо ж посилювати ці вади псевдоцінностями, які перетворюють жалюгідність на "чесноту"? Звісно ця загальнолюдська слабкість, яку зараз демонструють мешканці мирної Європи, була свого часу властива й українцям, доки не скінчилися відпущені нам історією часи миру.
І тут закрадається думка, що цивілізоване суспільство не може дозволити собі поганої, тенденційної, пласкої історії філософії. Бо така історія філософії - прямий шлях до втрати продуктивних цінностей, які, власне, і зробили те суспільство цивілізованим. Як не може воно собі дозволити й нехтування історією філософії.
Як і будь-яка жива історична епоха, Модерн не може бути зведений до екологічної кризи й соціального відчуження. Це складне багатоаспектне явище, яке несе в собі не лише всі наші трагедії, але й усі наші великі моменти. І нас самих, теперішніх. У наших рахунках з минулим, у нашому прагненні зберегти добре і позбавитися лихого головне - не відпиляти гілляку, на якій сидиш.
19 червня наступного року ми відзначатимемо 400-річчя Блеза Паскаля. Світ багато в чому змінився за ці століття, проте не настільки, щоби Паскалеві "Думки" втратили актуальність. Ми, як і за життя Паскаля, боїмося насильства, водночас шукаємо засобів подолати свої страхи й бачимо, що цей розрив, мабуть, вічний.
Лоранс Девілер є прикладом щирої християнської інтелектуалки, яка не лише вивчає великих, але намагається жити згідно з тією філософією. яку вважає своєю. Її жахають ті католицькі інтелектуали, які захищають ідею пакту з росією в ім’я миру. Сучасний католицизм, на її думку, знову показує, що не розуміє історії. Утім, я впевнений, що доки Лоранс Девілер і подібні до неї зберігають тверезість розуму і щирість серця, сучасний католицизм рано списувати з рахунків.
Перекладач - Олег Хома
ЛОРАНС ДЕВІЛЕР
ВІЙНА В УКРАЇНІ: «МИР НЕ КУПУЄТЬСЯ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ»
У час, коли французьке військо готується до параду 14 липня, філософ Лоранс Девілер, спираючись на думку Паскаля, пропонує подумати про війну, почавши з питання про справедливий мир. Свого роду відповідь тим, хто вважає, що в Україні потрібно припинити бойові дії за будь-яку ціну.
Один мій друг, Костянтин Сігов, професор філософії в Києві, нещодавно сказав мені, що наша справа нині – «думати про війну». Він має рацію: про війну треба думати, щоб вона не роз’єднала народи, не ізолювала Україну, не знищила все те, що може бути спільного між українцями й нами – французами, європейцями. Крім того, коли починається війна, філософія не повинна замовкати. Вона – не діяльність, призначена лише для періодів миру. Більшість філософій були створені лише в контексті війни: не тільки стоїцизм, але й «Медитації» Декарта, «Левіафан» Гобса, праці Арендт і ближчі до сьогодення праці Майкла Волцера часів війни у В’єтнамі.
Отже, говорити про війну – річ цілком справедлива. Але чи є справедливою війна? Із чим треба погодитися, щоби підтримати якийсь народ? Це не тільки питання нашої купівельної спроможності. Це питання про світ, якого ми прагнемо. Бо нині ми повинні мати тверду впевненість, що світ буде таким, яким ми його зробимо. Кліматичний апокаліпсис, який знищує океани і ссавців, легені й півкулі, повинен нас не пригнічувати, а переконувати в нашій свободі: справу ще можна поліпшити. І якщо страх – це певність того, що все поставлене на карту, то свобода, навпаки, – ідея того, що ось зараз все вже розігрується. У решті решт, це, мабуть, важче витримати.
Війна – не варварство, а юридична проблема
Про «справедливу війну» ведеться мова вже з античності. Утім, лише Ґроцієві, нідерландському філософові, що перебував у вигнанні у Франції, вдалося актуалізувати цю ідею для Нового часу. Ґроцієві приписують навіть те, що у своєму розлогому трактаті Про право війни і миру він передбачив можливість міжнародного права. Війна, за його словами, виникає тоді, коли шляхи справедливості не справцьовують, але війна повинна вестися згідно з тими ж [справедливими] вимогами. Вона – не інше справедливості, вона підпорядкована останній. Отже, конфлікт є засобом захистити право. Присвячена Людовіку XIII, «найхристияннішому королю франків і Навари», ця книга, опублікована в 1625 році, пережила численні перевидання. І ми ніколи не припиняємо, принаймні у філософії, посилатися на неї. Немовби XVII століття, те, яке ми справедливо називаємо модерним, винайшло можливість підпорядкувати війну юридичній процедурі, винайшло спосіб шанувати справедливість іншими засобами.
Бо якщо війна підвладна систематичним і універсальним правилам, вона уможливлює мир, тобто взаємне визнання держав і їхньої легітимності. Отже, існує щось на кшталт непорушної справедливості, яка має керувати владою окремих держав. Війна – не варварство, а юридична проблема. Зрештою, право є переважнішим, ніж сила, а це означає, що, зберігаючи начало справедливості в самому осерді воєнного насильства, ми підготовлюємо мир.
«Якого миру ми воліємо?»
Нам заперечать, що неможливо змусити співіснувати закон і війну, адже остання залишається насильством, організованим розподілом смерті. Тому ми стверджуємо, разом із Кантом, великим представником Просвітництва: «війни не повинно бути» (Es soll kein
Krieg sein). Обов’язком є мир, а не благі наміри чи утопія. Саме він має бути нашою єдиною метою – політичною, міжнародною, національною й індивідуальною. То що ж робити: звільнити політику від моральних приписів чи моралізувати міжнародну політику? Відмовитися від війни чи спробувати підготувати мир зброєю?
Автором, що радикально перевертає цю ситуацію, є Паскаль. Проблемою, за його словами, є не війна, а мир. Якого миру ми воліємо? Того, який нам улаштовує боягузтво? Того, який зміцнює гаманець, відбілює сумління, присипляє гризоти? Паскаль відповідає, що слід не запитувати себе, чи справедлива та або та війна, а мати мужність розірвати мир, коли він є несправедливим. Оскільки мир – не самоцінність, його не можна зберігати за будь-яку ціну.
Мораль не обов'язково стоїть на боці (dans le camp) миру
Існують різновиди несправедливого миру, які не лише вимагають, щоб ними обурювалися, але й закликають нас чинити справедливість, навіть збройно. Тоді війна – необхідність, а мовчання чи байдужість – провина. Мораль не обов'язково стоїть на боці миру; вона може спонукати людей обрати війну. Будь-який мир, з тієї лише підстави, що він – мир, неприйнятний. Ось чому Паскаль стверджує: «і було б супротивним меті миру впустити чужоземців до держави, щоб вони її грабували, і не противитися цьому зі страху, щоб не збаламутити її спокою, бо спокій є справедливий і корисний єдино для безпеки майна, і стає несправедливим і згубним, коли те дозволяють нівечити, а війна, яка може його захистити, стає і справедливою, і необхідною» (Думки, фрагмент 974 за Лафюма).
Ми говоримо про необхідність зберегти мир, утримати ціни й уми в тихомирності? Відповідь Паскаля недвозначна: мир несправедливий, коли він оганьблює благо всіх. Якщо ми не повстаємо проти такого миру, ми просто дозволяємо насильству панувати в обох таборах: і в таборі загарбника, і в таборі того, хто дає загарбникові свободу дій. Є «злочином перебувати у мирі тоді, коли хтось руйнує істину» (ibid.). Мир може бути злочином так само, як і війна. Воліємо ми справедливості тут, деінде, там? То давайте визнаємо, що не буває оборудок із істиною, і що мир, який запроваджується на ґешефтах [compromission] із сумлінням, егоїзмі чи боягузтві, є злом.
«Мир є так само смертоносним, як і війна»
Чи ганитимемо ми Паскаля як розпалювача війни? Він радше філософ – і дехто волітиме додати «християнин», – який розпалює хвилювання наших чистих сумлінь, щоб нагадати нам: якщо мир дорівнює тихомирній байдужості, він так само смертоносний, як і війна, такий же, як і насильство. Тож дотримуватися його – це «злочин» забуття, забуття нами, що перебуваємо в мирі, тих, хто страждає від війни, на Сході, як і в Європі, в Кабулі, як і в Києві. Якщо про щось можна думати разом з українцями, то саме про це: що мир не купується за будь-яку ціну. І що несправедливий той мир, який дозволяє «впустити чужоземців до держави, щоб вони її грабували, і не противитися цьому».
Авторка:
Лоранс Девілер - випускниця Еколь нормаль, аґреже, доктор філософії, викладачка університету Париж І Пантеон-Сорбона