СОФІСТИ: злободенні та людяні. Частина 2.1 (Софістична пайдея)
У цій частині опису про софістів, як і було анонсовано, спробуємо торкнутись того, що ж таке софістичне τέχνη, та пояснити чому трансформована софістами παιδεία – основа Європейської цивілізації. Есей буде в двох частинах за браком символів балакучій авторці, сподіваюсь, що читач сприйме це як інтригу, а не як авторське зухвальство. Поїхали!
Пαιδεία у Стародавній Греції є процесом, що супроводжує від світу гри, фактично від дитинства, до серйозної діяльності, яка в межах грецького міста розуміється насамперед як політична та військова діяльність, властива громадянину. В «Одісеї» (І, 296) богиня Афіна запрошує молодого Телемаха, сина Одісея, залишити дитячі ігри, які вже не відповідають його вікові. Поеми Гомера «Іліада» та «Одісея» у записаній та рецитованій формі через репрезентацію дій героїв надають моделі такої освіти. Ще Платон говорив, що Гомер «дав освіту Елладі (τὴν Ἑλλάδα πεπαίδευκεν οὗτος)» (Політея, Х, 606 е). Ця традиційна освіта складалася з уміння боротися та здатності говорити на публіці з однолітками, а також уміння грати на лірі. Важливу функцію у підготовці до військового навчання відігравали гімнастичні вправи, що виконувалися лише з оголеним тілом (γυμνός), і види спорту, характерні для Олімпійських ігор. Навіть полювання і верхова їзда використовувалися для тієї самої мети. Уся ця діяльність підсилювала розвиток змагального духу, що спрямовувався на досягнення досконалості в різноманітних галузях, аби насолоджуватися схваленням публіки. Проте, вже поет і філософ Ксенофан протестував супроти виняткової важливості гімнастичної діяльності та змагань порівняно з інтелектуальною та культурною освіченістю. В Афінах музиці, поезії та риториці відводилося центральне місце. Однак в Афінах не було публічної освіти, якою безпосередньо б керувало місто та до якої входили б такі структури, як школи, викладачі, призначені містом, іспити й присвоєння дипломів, визнаних суспільством. Навчання молоді покладалося передусім на ініціативу їхніх родин, і цілком природно, що лише найзаможніші з них могли відправити дітей чоловічої статі до «репетиторів», які навчали їх читати, писати та здійснювати найпростіші підрахунки. Крім того, передбачалось, що саме місто зі своїми законами та цінностями, які ці закони відображають, також має робити важливий внесок у навчання майбутніх громадян, підсилюючи в комплексі наявний вагомий освітній апарат.
Найбільш продуктивним для розкриття змісту освітнього ідеалу стародавньої пайдеї є поняття ἀρετή. Смислове поле цього слова досить-таки широке: доблість, хоробрість, мужність, найкращі якості, сила, міць, краса, слава, моральна довершеність, чеснота та ін. Аналіз застосування цього поняття у грецькій літературі явно показує еволюцію пріоритетних, домінуючих значень арете в різні історичні періоди. У Гомера та авторів, які безпосередньо йшли за ним, на першому плані знаходяться значення мужності та хоробрості, й у цілому, ἀρετή розуміється як комплекс військових звитяг, які визначаються походженням, знатністю роду. В певному відношенні ἀρετή може бути притаманним навіть тваринам, проте простолюдин не має ἀρετή. Менш за все таке розуміння ἀρετή має щось спільне з поняттям чесноти в класичному античному (навіть аристотелівському) сенсі.
Етичного змісту в аристократичному ἀρετή немає: «Моральна людина у Гомера – це красивий, сильний, розумний, красномовний, благородного походження чоловік, якого супроводжують щастя та слава» [Лосев А.Ф. Гомер. М: Молодая гвардия, 2006]. У подібному тлумаченні ἀρετή немає нічого про внутрішні якості, мова йде лише про поведінку. Наслідування зразковій поведінці в поєднанні з благородним походженням та багатством – це є ідеалом давнього аристократичного виховання.
До цього варто додати ще й те, що в соціальній ієрархії Стародавньої Греції учитель був упослідженим, ця професія була аж ніяк не популярною. Як скаже вже пізніше Сенека Старший, соромно навчати тому, що вивчати є найбільшим благом і чеснотою. Праця вчити сприймалась як ремесло, як те, що робить людину залежною – «обслуговуючим персоналом», кажучи сучасною мовою. Саме тому софіст Горгій ніби виправдовується: «У риториці немає нічого схожого на працю руками, але вся її практика і сутність зводяться до промов».
Тільки з середини 5 століття ἀρετή перестає пов’язуватись із походженням, багатством та розкішшю. Як пише Ж.-П. Вернан, ἀρετή не тільки звільняється від традиційного військового аспекту, але й починає визначатись в опозиції до розкоші. Чеснота тепер розуміється як наслідок довгих вправ та самовиховання askesis в умовах жорсткої дисципліни, вона вимагає постійного контролю над собою, стійкості перед спокусами. Але такий радикальний перегляд змісту поняття ἀρετή не відбувся сам по собі, він є наслідком фундаментальної культурної революції – революції вчителів, софістів.
Початок цієї революції припадає на середину 5 століття. Нова пайдейя, яку привнесли софісти у еллінське суспільство, не скасовувала традиційне мусічне та гімнастичне виховання, хоч і зменшувала їх значення. Тому появу нових поглядів на виховання, які складались у не дуже ясну і незвичну систему, сучасники софістів помітили не одразу.
В. Йегер стверджує, що грецька система вищої освіти, у тому вигляді, якою її створили софісти, сьогодні панує в усьому цивілізованому світі. Вона стала всезагальною, тим більше, що для неї не потрібне знання грецької мови.
Термін «софісти» просто описує особистостей, котрі вважали себе здатними викладати на платній основі форми знання, σοφιστική τέχνη. Походячи з різних міст грецького світу, вони переміщувалися з одного міста до іншого, як нерідко робили також медики та інші ремісники, аби передати знання. Деколи, як у випадку вже згаданого Гіппія Елідського йдеться про енциклопедичну освіченість, що охоплює як математичні та астрономічні знання, так й історичну інформацію про давні традиції міста. Однак насамперед ядро софістичної освіти становить навчання властивостей мови та різних типів дискурсів – від вправляння в різноманітних формах аргументації до здатності відповідати на запитання, щоб використовувати ці знання з метою переконання слухачів. Задля досягнення цієї мети варто вміти також ураховувати обставини, в яких проголошуються ці промови, та емоційні й інтелектуальні властивості кожного типу публіки, до якої ці дискурси адресовані, передусім на судових змаганнях або на асамблеях та політичних зборах. Здатність говорити й дискутувати отримує назви «риторика» й «діалектика». Це й утворює фундаментальне ядро софістичної пайдеї, яка базувалася на новій ідеї, що не тільки стосувалася дитинства, а й мала поширюватися також на підлітків і молодь. У цьому контексті виникає відмінність між пізнанням задля професійної мети, тренуванням раз у раз у певному технічному знанні, такому як медицина або риторика як мистецтво переконання, і пізнанням з метою пайдеї, як невід’ємної складової власної «культурної» освіти та інструменту для самоствердження в оточенні, в якому ухвалюються важливі для громадянського життя рішення. За їхнє навчання софісти отримували високу винагороду, що свідчить про те, що вони користувалися високим попитом. Не випадково Платон порівнює софістів із продавцями товару на ринку, які мають звичку перебільшувати якість своїх продуктів, виставлених на продаж, абстрагуючись від їхньої справжньої якості.
Природно, що громадяни, передусім, представники найстарших поколінь, які тяжіють до традиційних цінностей, дивилися з підозрою на «підривний» потенціал нової софістичної пайдеї.
В наступній частині поговоримо про спільне і відмінне в пайдеї софістів і Платона, про освіту як формування душі і виховання громадянина., ну і про те, які незвичні судові кейси розбирали на парах софісти з учнями. До зустрічі!