Тексти від Печери Платона

Що не так з Never Again

Texts
Гаряча фаза агресії Росії проти України призвела до потрясіння у сфері гуманітаристики. Українські гуманітарії розгублено розводять руками, не розуміючи, як можна займатись антропологією, історією, соціологією etc “після Бучі”, а західні експерти б'ються на проблемою: що не так із етикою “Ніколи знову”. 

У цьому питанні є проста відповідь, яка, однак, потребує деталізації. З етикою “ніколи знову” не так усе. 

Етика, що пронизувала усі студії геноциду та соціальні практики комеморації, базувалась на, зрештою, фальшивому уявленні, що накопичення знання та кодування його у соціокультурні ритуали є надійним запобіжником від повторення геноцидів. Це уявлення нагадувало спробу заклясти зло (найважливішу політичну проблему сучасності за Ганною Арендт) магічним заклинанням “Never Again”. Після Аушвіцу та Бабиного яру були Камбоджа, Руанда, Сребрениця, Дарфур, Буча. 

Так само зло уникло недолугих спроб “розуміння” та “примирення”, під якими часто розумілось розмивання його суті та меж і примус до “порозуміння” в дусі вульгарної інтерпретації BLM. Апофеоз цього банкрутства спостерігаємо сьогодні - Хресна хода у Ватикані, таврування допомоги українцям як прояву расизму та відмова французької влади визнавати звірства російської армії в Україні геноцидом. І якщо в першому випадку респектабельний західний світ проігнорував заклик Ганни Арендт, то в другому - Еманюеля Левінаса, який наголошував, що в особі Аушвіцу ми зіткнулись із злом, якому немає прощення. 

Мантра “Never Again” пройшла повз незручної істини, що геноцид - це маніфестація зла, яке неможливо конвертувати у передаваний досвід, у знання. Це було відомо усім справжнім його свідкам - від Варлама Шаламова до Прімо Леві та Станіслава Асєєва. Проте вибір було зроблено на користь дешевого (насправді ні) дидактизму: мовляв, пережитий досвід геноциду має терапевтичний та виховний ефект. Солженіцин інструменталізував цей дидактизм в зброю “холодної війни”, а Віктор Франкл створив ціле вчення логотерапії. Щоправда, досвід обох далекий від досвіду тих, хто вижив у останніх колах пекла, і мав мужність сказати світові неприємну істину: досвід геноциду, досвід розлюднення не має жодної виховної складової. Витримати цю істину було нестерпно та комерційно невигідно, тому світ обрав: замість Прімо Леві - Франкла, замість Варлама Шаламова - Солженіцина. 

Внаслідок такого бездумного підходу зло проникло всередину культури пам'яті та зручно там облаштуватись. І вже тепер терміни “геноцид” і “тоталітаризм” вважаються науково та подекуди політично некоректними (знову вітання, пане Макрон!), в Україні пам'яттю про Голокост з санкції держави займаються російські олігархи та режисери (сумнозвісний МЦГБЯ), а на церемонії вшануванні жертв Голокосту в Ізраїлі в 2020 році виступає путін. Та ж доля спіткала Голодомор, коли співробітники музею Голодомору-геноциду під чуйним керівництвом колишнього КДБшника влаштували огидну містифікацію про “10,5 млн жертв”. Тим самим нівелювалася кропітка робота фахових істориків та демографів щодо реальної цифри українських втрат від радянського геноциду. 

“Never again” дозволило заспокоїти західне сумління та інструменталізувати дослідження геноцидів як на державному рівні (згадаймо, як Ганна Арендт та Тоні Джадт закидали це державі Ізраїль), так і на особистому, коли сьогодні деякі українські дослідники, виїхавши на Захід після початку війни, нарікають, що “українські націоналісти не дають їм вивчати Голокост”. Нечисте сумління жертв співпало з нечистим сумлінням катів (і знову згадаймо Хресну ходу). Інструменталізація досвіду абсолютного зла створила ілюзію, що те, що не повинно повторитись, не повториться, а, отже, можна спокійно спокуситись на залежність від російської пропаганди та енергоносіїв. 

Вказана інструменталізація на Заході доповнилась дискурсом, який Паскаль Брюкнер назвав “тиранією каяття”. Покаяння у історичних злочинах перетворилось на форму самобичування, що, як відомо, є зворотною стороною того самого західного нарцисизму. Не дивно тому, що західна культура не звернула увагу, як на “кривавих землях” постає новий геноцид з мовчазної та не дуже згоди різного штибу штайнмаєрів. Згоди, виплеканої не в останню чергу паразитуванням на провині за злочини минулого. 

…Ще Кант звернув нашу увагу, що етика не може грунтуватись на інструменталізації. Якщо етика пам’яті геноцидів, де зло полягало в нормалізації розлюднення, стала інструментом самозасліплення та конформізму, це означає одне: вона ніколи і не була етикою.