Поезія, свобода вибору та супергерої або Чому Парменід та Емпедокл писали віршами

Шлях філософування у формі поеми продовжують такі мислителі, як Парменід та Емпедокл. Гесіод явно виступає натхненником, по-перше, в тому, яку роль відіграє божественна мудрість, що надихає автора (превалювання надособистісних інтенцій щодо авторської суб’єктивності), а по-друге, звичайно, у виборі гекзаметричної поеми для оформлення своїх розвідок.

Для античності жанр твору відігравав далеко не останню роль у процесі систематизації знання: він визначав як тематику написаного, так і цільову авдиторію, для якої це створювалось. Так, італійський дослідник Джованні Черрі вважає, що епос (героїчний переказ подій минулого) був головним засобом висловлення власних думок для грека часів Гесіода та Гомера та навіть у пізніші часи [1]. Зародження прозових жанрів дало змогу для більш прискіпливого розмежовування цільової авдиторії, адже прозою переважно писали для широкої публіки, учнів та «непосвячених», яким не варто відкривати усі глибини езотеричного (ἐσωτερικός — потаємне, присвячене лише для посвячених) знання, та все ж необхідно дати загальний опис розглянутої проблематики.

В той самий час віршована форма виконувала не лише сакрально-езотеричну функцію посередництва з божественним, але й розширювала можливості інтертекстуальності твору завдяки традиції внутрішніх цитувань рядків інших поетів, які органічно вписувались у контекст.

З огляду на це стає зрозумілим, чому Парменід та Емпедокл не поривають із попередньою традицією, але намагаються отримати максимальну користь з форми гекзаметричної поеми, а саме — з «поетичного» виміру філософування.

Поема Парменіда заклала фундамент розгортання філософської думки Заходу, її значущість важко переоцінити. Саме тому «Περι φυσεως» будуть присвячені окремі роздуми в цьому циклі публікацій. Зазначимо лишень, що окрім широко обговорюваної спадкоємності від Гесіода у творі Парменіда, є також і певна відмінність у сюжетній стилістиці, яка має досить-таки філософський характер. Згадаймо початок «Теогонії» Гесіода, — всезнаючі музи володіють як божественною αληθεια, так і людською δοξα:

Брехень ми вміємо много, до правди подібних, сказати,

Та як захочемо, можемо також і правду віщати! [2]

Частину своїх здібностей вони покладають на Гесіода, навчаючи його пісень, але не на його прохання, але на власний розсуд. Свободу вибору у поета годі й розгледіти в цій ситуації, яким би не був він радим опісля божественного натхнення. Натомість Парменід розповідає про свою самостійну подорож у пошуках богині, котра сповістила йому істину та погляди смертних на прохання самого юного подвижника. Таке вписування Парменідом виключно особистісних інтенцій у класичний для античної літератури мотив подорожі можна кваліфікувати як започаткування сюжетної лінії особистості зі свободою вибору, яка хоч і в межах Фатуму, але вершить власну долю.

Поетична спадщина Емпедокла також має точки як перетину, так і розходження із попередньою спадщиною. Зокрема поема «Περι φυσεως» починається свого роду урочистим зверненням від першої особи до Павсанія, що дуже нагадує «Роботи і дні» Гесіода присвячені Персові — в одному випадку учень, в іншому брат стають вмістилищем езотеричного знання про справедливість, світоустрій та полісний лад.
Розгляньмо заклик Емпедокла до Музи, який вже на початку твору чудово ілюструє здатність Емпедокла креативно дотримуватися епічної традиції, як вводячи мовні інновації, так і через повтори класичних метафор та зворотів.

καὶ σέ, πολυμνήστη λευκώλενε παρθένε Μοῦσα,ἄντομαι,

ὧν θέμις ἐστὶν ἐφημερίοισιν ἀκούειν,πέμπε

παρ᾽ Εὐσεβίης ἐλάουσ᾽εὐήνιον ἅρμα. [DK 31 B3, 1-54.]

Емпедокл характеризує музу через три епітети: λευκώλενος, παρθένος та πολυμνήστη. λευκώλενος є класичною метафорою для музи у грецькій поезії — білокрила чи білорука муза фігурує у багатьох авторів. Така сама ситуація і з епітетом παρθένος, який позначає молоду дівчину, діву. Натомість епітет πολυμνήστη постає неймовірно складним для розуміння й перекладу й досить незвичним в контексті звернення до музи. Є дві можливі парадигми тлумачення — вбачати походження πολυμνήστη від дієслова μιμνήσκω (пам’ятати) або від μνάομαι (бути уважним; свататись): у першому випадку традиція такого тлумачення сходить до Есхіла й ми можемо охарактеризувати музу як «ту, що заполонила розум», або «ту, що добре запам’яталась»; у другому ж випадку ми маємо звернутись до «Одісеї» Гомера, де цей термін перекладається як «та, до якої багато хто сватається», «до кого всі уважні», й матимемо, що муза є бажаною, або ж такою, яка врізається у пам’ять. Таке нововведення у звернені до сакральної постаті є дуже цікавим й глибоко особистісним в контексті античної культури.

Створюючи свою космогонічну систему, Емпедокл намагається уникнути тих складностей, які наявні в аргументації Парменіда стосовно буття-небуття. Він постулює існування чотирьох базових елементів, яким він приписує самоідентичність, довічність та рівність повноважень. Ідеться про коріння (Ριζώματα) вогню (η φωτιά), повітря (ο αέρας), води (το νερό) та землі (η γη), чий рух визначається двома силами — Любові (φιλότης) та Ворожнечі (νεῖκος). Цікаво відзначити специфічність дій Любові та Ворожнечі. Любов поєднує несхожі речі, влаштовуючи гармонійну єдність між чотирма коренями, а Ворожнеча поєднує схоже, розділяючи суще на чотири максимально розділені корені. Змагання між цими двома силами триває впродовж безперервного циклічного руху, в якому існування космосу є рухом між максимальним станом гармонії під час тріумфу Любові та станом дисгармонії в час панування Ворожнечі. Існування людства припадає на перехідну стадію між цими двома крайнощами домінування однієї з сил.

Космологія — не єдине зацікавлення Емпедокла. Є вагомі підстави стверджувати, що його головний предмет цікавості — релігійно-есхатологічний за характером, а природа виступає як перехідна ланка до антропологічних розвідок. Це унікальне поєднання спонукало Вернера Йєгера (Werner Jaeger, 1888-1961) у його славнозвісній «Пайдеї» (1936) з легкої руки визначити Емпедокла як філософського кентавра.

У одному фрагменті, з тих що дійшли до нас, Емпедокл зображує себе у вигляді δαίμων — божества, духа, богорівної істоти, біографічна історія якого заслуговує на особливу увагу, оскільки нагадує сучасні геройські фільми у стилі Marvel чи DC. Емпедокл-даймон перебував в гармонії у сонмі богів під час панування Любові, але був спокушений Ворожнечею, — він скоїв злочини проти інших богів, за що був вигнаний з блаженного існування. Далі його очікувала вкрай складна подорож спокути спочатку крізь космічні маси, а потім на землі у тілах одушевлених істот різних порядків, поки не втілився у людину вже у довершеному спокутому образі. Таким чином даймон Емпедокла під час своєї тривалої подорожі отримав можливість діяти серед людей як бог, який володіє істинним знанням щодо народження та смерті природних істот, інструментами панування над природою та навіть можливістю відвертати людську тугу, хворобу і старість. Емпедокл постає в такому месіанському образі, до того ж його герой практикує вегетаріанську дієту та відмову від кривавих жертвоприношень.

Наостанок, варто особливо відзначити, що у процесі розробки концепту даймона, який підтримує власну ідентичність крізь тисячі мінливостей, Емпедокл зробив важливий внесок у поглиблення дослідження індивідуальної свідомості.

Посилання:

1. Giovanni Cerri. Parmenide di Elea. Poema sulla natura. Milano, 1999.
2. Гесіод і його твори. Теогонія (Походження богів) // Франко, Іван. Зібрання творів: У 50 т. Т. 8. Київ, 1977. С. 314-342. (За рукописом Андрія Франка № 415, С. 1-35). Фрагмент 028.