Серл проголошує, що людям нема чого боятись: програмісти залишатимуться програмістами, дизайнери – дизайнерами, а філософи – філософами. Дійсно, якщо слідувати за Серлом, то побачимо, що коли філософ пише есе, він це робить свідомо: осмислено пише текст, знаючи, про що та як він пише, тим часом як ChatGPT слідує прописаним алгоритмам. Філософ чи філософиня є філософами саме тому, що знають, яку філософську ідею вкладають у текст, і знають, про що пишуть. Філософ – це той, хто продукує осмислено філософські тексти. Філософ є автором, тим, хто продукує власні смисли, під якими може поставити власне ім'я. Тобто люди здатні бути не тільки філософами, але й, ширше, авторами, які за собою закріплюють зародження існування нового смислу. ChatGPT, на думку прихильників такої позиції, є лише безсоромним компілятором, який за природою не здатен закріпити за собою авторство, адже аби бути автором, звісно, треба мати суб'єктність. Однак наскільки релевантним є таке визначення ролі філософа? Чи така позиція витримує критику? Це ми й ставимо собі за мету перевірити.
Перш ніж перейти до аналізу фігур людини-філософа та філософаGPT, варто зайнятися аналізом продукту, завдяки якому ми визначаємо, чи є людина філософом, – філософського тексту. Філософський текст, як і будь-який текст, визначається через смисли, які ми можемо виокремити в ньому: що текст демонструє, доводить, обґрунтовує, спростовує тощо. Але з якого моменту самі смисли започатковують своє існування? Можна виокремити два підходи, які дають відповідь на питання народження смислу:
1) Смисл починає існувати в момент винаходу/конструювання цього смислу самим автором (назвімо цей шлях
об'єктивістським);
2) Смисл починає існувати в момент сприйняття цього смислу (назвімо цей шлях
суб'єктивістським).
Так, коли говоримо про аргумент Серла, ми, беззаперечно, дотримуємось об'єктивістського розуміння джерел смислу. Для цього підходу характерно вважати смисл тексту таким, що вкладається у текст самим автором, і в ньому продовжує своє існування. Оскільки смисл був сформульований автором («повідомлення Автора-Бога» за Роланом Бартом [1, с. 146]), його зміст є абсолютно об'єктивним. Сприйняття смислу тексту під час його прочитання є лише відкриттям цього смислу: ми знаходимо те, що нам залишив автор. Втім, наскільки такий підхід є виправданим? Твердження, що смисл тексту є об'єктивним вже підлягає сумніву. Якщо ми з ним погоджуємось, то мусимо визнати, по-перше, існування лише однієї правильної інтерпретації тексту (яка відповідає задуму автора), і, по-друге, те, що існування смислів не вимагає існування суб'єктів. Адже як одного разу сам автор створив ex nihilo
[1] смисл та перетворив його на текст, так смисл і продовжує існувати навіть після смерті автора, позаяк ознака існування такого смислу (твір) все ще продовжує своє існування. З точки зору прихильників цього підходу метою читача є виявлення сенсу, закладеного автором. Звідси випливає, що під час інтерпретації тексту вкрай важливо виокремити виключно вкладені автором сенси, не дозволяючи власним поглядам, досвіду, інтерпретаціям, домислам абощо впливати на тлумачення. Тому для прихильників об'єктивістської позиції інтерпретація тексту – це мистецтво, яке вимагає використання єдиного універсального підходу.
Наскільки сучасна гуманітаристика, побудована довкола інтерпретації текстів, готова пристати на цю позицію? Якщо ми звернемось до тієї галузі знання, яка займається саме мистецтвом інтерпретації текстів, а мова йде про герменевтику, то побачимо, що сучасні автори бачать в інтерпретації багатовимірний процес, який не може зводитись до відкриття єдиного можливого смислу. Так, Ролан Барт у статті «Смерть автора» продемонстрував, що, вже починаючи з етапу смерті автора, стає недоречним інтерпретувати текст у значенні «що у нього вклав сам автор» [1, с. 147]. Вже оголошено кінець епохи, яка шукала сенс у самому авторі та в його житті, а весь смисл тексту редукувала до біографії творця. Як вказує Мішель Фуко у своїй доповіді про авторство, редукція тексту до життєпису автора призводить до regressus ad infinitum
[2] [2, с. 207]. І це стосується не лише художніх текстів. Так, наприклад, ми можемо виснувати, що те, що прийнято у філософії називати платонізмом, насправді є
інтерпретацією платонізму: жоден історик філософії не може гарантувати, що те, що ми називаємо вченням Платона, насправді є відтворенням думок самого Платона як особистості, що існувала історично. Все, з чим ми маємо справу, – це наша власна інтерпретація цього вчення, але жодним чином не думки самого Платона.