Катерина Скрипник – студентка філософського факультету КНУ ім. Шевченка. Живе у Києві, вважає себе конкуренткою ChatGPT у здатності до філософування. Цікавиться французькою філософією XX-XXI століть та лаканівським психоаналізом.

https://orcid.org/0009-0009-9016-5581

Серл проголошує, що людям нема чого боятись: програмісти залишатимуться програмістами, дизайнери – дизайнерами, а філософи – філософами. Дійсно, якщо слідувати за Серлом, то побачимо, що коли філософ пише есе, він це робить свідомо: осмислено пише текст, знаючи, про що та як він пише, тим часом як ChatGPT слідує прописаним алгоритмам. Філософ чи філософиня є філософами саме тому, що знають, яку філософську ідею вкладають у текст, і знають, про що пишуть. Філософ – це той, хто продукує осмислено філософські тексти. Філософ є автором, тим, хто продукує власні смисли, під якими може поставити власне ім'я. Тобто люди здатні бути не тільки філософами, але й, ширше, авторами, які за собою закріплюють зародження існування нового смислу. ChatGPT, на думку прихильників такої позиції, є лише безсоромним компілятором, який за природою не здатен закріпити за собою авторство, адже аби бути автором, звісно, треба мати суб'єктність. Однак наскільки релевантним є таке визначення ролі філософа? Чи така позиція витримує критику? Це ми й ставимо собі за мету перевірити.

Перш ніж перейти до аналізу фігур людини-філософа та філософаGPT, варто зайнятися аналізом продукту, завдяки якому ми визначаємо, чи є людина філософом, – філософського тексту. Філософський текст, як і будь-який текст, визначається через смисли, які ми можемо виокремити в ньому: що текст демонструє, доводить, обґрунтовує, спростовує тощо. Але з якого моменту самі смисли започатковують своє існування? Можна виокремити два підходи, які дають відповідь на питання народження смислу:

1) Смисл починає існувати в момент винаходу/конструювання цього смислу самим автором (назвімо цей шлях об'єктивістським);

2) Смисл починає існувати в момент сприйняття цього смислу (назвімо цей шлях суб'єктивістським).

Так, коли говоримо про аргумент Серла, ми, беззаперечно, дотримуємось об'єктивістського розуміння джерел смислу. Для цього підходу характерно вважати смисл тексту таким, що вкладається у текст самим автором, і в ньому продовжує своє існування. Оскільки смисл був сформульований автором («повідомлення Автора-Бога» за Роланом Бартом [1, с. 146]), його зміст є абсолютно об'єктивним. Сприйняття смислу тексту під час його прочитання є лише відкриттям цього смислу: ми знаходимо те, що нам залишив автор. Втім, наскільки такий підхід є виправданим? Твердження, що смисл тексту є об'єктивним вже підлягає сумніву. Якщо ми з ним погоджуємось, то мусимо визнати, по-перше, існування лише однієї правильної інтерпретації тексту (яка відповідає задуму автора), і, по-друге, те, що існування смислів не вимагає існування суб'єктів. Адже як одного разу сам автор створив ex nihilo [1] смисл та перетворив його на текст, так смисл і продовжує існувати навіть після смерті автора, позаяк ознака існування такого смислу (твір) все ще продовжує своє існування. З точки зору прихильників цього підходу метою читача є виявлення сенсу, закладеного автором. Звідси випливає, що під час інтерпретації тексту вкрай важливо виокремити виключно вкладені автором сенси, не дозволяючи власним поглядам, досвіду, інтерпретаціям, домислам абощо впливати на тлумачення. Тому для прихильників об'єктивістської позиції інтерпретація тексту – це мистецтво, яке вимагає використання єдиного універсального підходу.

Наскільки сучасна гуманітаристика, побудована довкола інтерпретації текстів, готова пристати на цю позицію? Якщо ми звернемось до тієї галузі знання, яка займається саме мистецтвом інтерпретації текстів, а мова йде про герменевтику, то побачимо, що сучасні автори бачать в інтерпретації багатовимірний процес, який не може зводитись до відкриття єдиного можливого смислу. Так, Ролан Барт у статті «Смерть автора» продемонстрував, що, вже починаючи з етапу смерті автора, стає недоречним інтерпретувати текст у значенні «що у нього вклав сам автор» [1, с. 147]. Вже оголошено кінець епохи, яка шукала сенс у самому авторі та в його житті, а весь смисл тексту редукувала до біографії творця. Як вказує Мішель Фуко у своїй доповіді про авторство, редукція тексту до життєпису автора призводить до regressus ad infinitum[2] [2, с. 207]. І це стосується не лише художніх текстів. Так, наприклад, ми можемо виснувати, що те, що прийнято у філософії називати платонізмом, насправді є інтерпретацією платонізму: жоден історик філософії не може гарантувати, що те, що ми називаємо вченням Платона, насправді є відтворенням думок самого Платона як особистості, що існувала історично. Все, з чим ми маємо справу, – це наша власна інтерпретація цього вчення, але жодним чином не думки самого Платона.

Ще одним недоліком першого підходу є нескінченне множення об'єктивних смислів: буде дуже складно заперечити можливість того, що вже існує безліч філософських трактатів, важливість та революційність яких можна порівняти із «Критикою чистого розуму» Імануеля Канта або з «Дао де цзін» Лао-Цзи, однак ми про зміст цих текстів не знаємо через випадкові обставини. Наприклад, так трапилось, що якісь тексти опинилися у пляшці та були викинуті в море, внаслідок чого були втрачені для людства. Однак оскільки сам факт викладу текстів авторами відбувся, тобто вже було сформульовано смисли цих творів, – ці смисли мали вже набути незалежного існування.

Отже, завдяки Ролану Барту можемо оголосити про смерть автора в контексті тлумачення текстів, принаймні на тій підставі, що ми як інтерпретатори ніколи не можемо гарантувати автентичність нашої інтерпретації. В момент початку тлумачення тексту смисли, які ми сприймаємо та які проявляються у нашій голові, стають нашими власними смислами, а не авторськими. Таким чином, ми не маємо жодних підстав вважати, що смисл тексту починає існувати в момент створення тексту. Однак мусимо визнати, що смисли, хай вони й не мають об'єктивного існування, все ж повинні десь починатись.

В такий спосіб ми приходимо до другого підходу, який стверджує існування смислу в акті сприйняття. Варто зазначити, що той-таки Барт звернув увагу саме на це трактування природи сенсу, коли завершував статтю тим, що смерть Автора породила народження читача [1, с. 148], – адже саме читач, а не автор, тепер є початком відліку існування смислу. Ми живемо в епоху усвідомлення того, що інтерпретація одного і того самого тексту може бути різною, і що один твір може породити тисячі нових смислів залежно від самого читача, тому мусимо визнати неспроможність об'єктивного статусу смислу. Смисли – це те, що знаходиться у нескінченному потоці, постійно зачинаючи й раптово закінчуючи існування, кожного разу перевтілюючись та трансформуючись у щось нове. В цій реальності знаходиться сучасна гуманітаристика під впливом постструктуралізму та герменевтики: відмовившись від ідеї панівного авторського смислу, ми надали перевагу сотням читацьких інтерпретацій, які мають рівнозначну вагу та право на існування. Така позиція вже стала класичною для герменевтики: для неї характерні розмірковування над нескінченністю інтерпретації [4], думка про те, що тлумачення текстів ніколи не дійде межі [3] тощо. Можливо, хтось ствердить, що подібна позиція радше є зниженням рівня наукового дискурсу. Однак варто зазначити, що таке суб'єктивістське уявлення, хоч і множить сутності, однак визнає їхнє існування лише на рівні сприйняття смислів, водночас об'єктивістська позиція, як ми побачили, хоч і дозволяє існування лише одного смислу, однак імпліцитно допускає утворення нескінченного числа смислів, існування яких до того ж довести неможливо.

Повертаючись до дискусії про людину-філософа та філософа-ChatGPT, запитаймо знову, в чому полягатиме сутнісна різниця сприйняття філософського тексту, написаного філософом з плоті та крові, та тексту, написаного ChatGPT, якого попросили створити філософське есе на задану тему, на думку прихильників об'єктивістської позиції. Звичайно, у тому, що сенс, який ми сприйматимемо при читанні есе ChatGPT, буде лише симуляцією смислу, адже за твором стоїть не Автор і не Авторка, а просто алгоритм, який доречно застосував ті чи інші терміни. Звідси випливає, що читаючи есе ChatGPT, ми сприймаємо лише імітацію осмисленого твору.

Однак сучасну гуманітаристику така відповідь вже не влаштовує, адже ми дійшли висновку, що Автора як такого не існує: як Ролан Барт наголошував на тому, що Скриптор замінив Автора [1, с. 147], так і ми можемо ствердити, що аргумент до істинного живого Автора-філософа та до фальшивого алгоритму ШІ так само не працює, адже саме поняття авторства вже не є актуальним. Субʼєктивістська ж позиція дасть іншу відповідь: ChatGPT може бути тим же філософом, що й людина. Адже і філософGPT, і філософ-людина безпосередньо продукують філософські тексти. А той чи інший текст робить філософським не закладений в нього автором смисл, а філософський смисл, який починає існувати в акті сприйняття цього тексту. Ми висновуємо, що філософом ChatGPT роблять, по суті, самі люди: тоді, коли просять його згенерувати їм філософське есе, та тоді, коли читають це есе, визнаючи його філософський статус. Так само читачі, сприймаючи тексти «Картезіанських медитацій» Едмунда Гусерля або «Філософію та усну традицію» Софі Олуволе, роблять їх авторів відповідно філософом та філософинею, визнаючи філософські смисли написаних творів. Цей же процес відбувається і під час сприйняття есе від ChatGPT.

Виходить, що сутнісно ані живий філософ, ані філософські твори ChatGPT не відрізняються. Чинність мисленнєвого експерименту Серла про китайську кімнату залежатиме від того, як саме ми будемо визначати статус існування самих смислів. Адже на прикладі того самого експерименту ми демонструємо, як сенс написаного людиною в китайській кімнаті з'являється не в момент механічного створення тексту, а в той момент, коли знавці китайської мови читають та інтерпретують відповідь, – так само як вони читали б відповідь, написану людиною, що насправді володіє китайською мовою.

Однак варто зазначити, що наше міркування жодним чином не стверджує ідею, що ChatGPT зможе замінити філософів: для того, аби ChatGPT мав здатність замінити філософів-людей, потрібно, аби він мав переваги над самими людьми. Але філософGPT не міркує краще за людину-філософа, він є їй у кращому випадку рівним. Зазначимо також, що наша аргументація є релевантною лише у тому випадку, якщо ми погоджуємось з двома засадничими принципами: 1) суб'єктивістський підхід до онтологічного статусу смислу є істинним; 2) суть філософа полягає у продукуванні філософських текстів. Щоправда, багато у кого можуть з'явитися питання до другої засади, оскільки легко не погодитись із таким визначенням філософа: так, Сократ не написав жодного філософського твору, однак залишився на сторінках філософії однією з найважливіших постатей філософської думки. І дійсно, навряд колись зможемо дати вичерпне визначення того, що означає бути філософом, адже звести усю активність філософа лише до продукування філософських творів не буде доречним. Втім, на нашу думку, це залишається однією з найхарактерніших ознак, за якою ми можемо визначити, хто є філософом, а хто – ні.

Довкола співвідношення людини та ШІ ще точитимуться довгі дискусії. Унікальність людського буття полягає у здатності до різноманітних інтерпретацій, вихід за рамки того, що є актуальним для однієї парадигми, та у творенні нового, а тому наведені міркування, як і будь-які твердження людей чи ChatGPT, будуть актуальними лише за певних умов, прийняття яких завжди буде питанням власних уподобань. Навіть якщо ChatGPT є філософом, його ним роблять самі люди. Звідси випливає, що філософська сутність ChatGPT не є самостійною. Наші міркування, як і будь-яка інша аргументація за і проти автономності ChatGPT, є підтвердженням факту унікального способу існування людини.

Навіть зараз, коли читач сприймає це есе, він вже створює власну інтерпретацію, підтверджуючи унікальність людини як такої.

1. Barthes R. Image, music, text. London: Fontana, 1977. 220 p.

2. Foucault M. What is an Author? Aesthetics, method and epistemology. New York: The New Press, 1998. 205–222 pp.

3. Gadamer H.-G. Truth and method. London: Continuum, 1975. 601 p. (Ґадамер, Г.-Ґ. Істина і метод. У двох томах. Пер. О. Мокровольського. Київ: Юніверс, 2000.)

4. Ricoeur P. The Conflict of Interpretations. Essays in Hermeneutics. London : The Athlone Press, 1989. 505 p.

5. Searle J. Minds, brains, and programs. Behavioral and brain sciences. 1980. Vol. 3. № 3. 417–424 pp. (Серль, Дж. Розуми, мозки і програми. Антологія сучасної аналітичної філософії, або Жук залишає коробку за ред. А. Синиці. Львів: Літопис, 2014. С. 231-255).