Я дослідниця України родом з України. «Українка в квадраті». 

Відколи Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну в лютому 2022 року, безліч людей на Заході в найрізноманітніших професійних контекстах в усіх можливих формах зауважили мені — і щиро-доброзичливо, й однозначно зовсім-не-доброзичливо, — що, певно, «це» для мене є дуже «емоційним» і «болісним».

Так. «Це» викликає емоції. І болить. Ще б пак. Як я казала студентам Університету Амстердама: немає нічого поганого в тому, щоб відчувати емоції перед лицем катастрофи такої глибокої й розпачливої як геноцидна війна (ця чи будь-яка інша). Варто непокоїтися — й негайно звернутися до лікаря! — якщо емоційної реакції не виникає. Як пише Кларісе Ліспектор у «Часі зірки»: «Мислити — це акт. Відчувати — факт».

А втім, значно менше розуміють і питають про інтелектуальний біль, який я відчуваю як науковиця, освітянка й мислителька, яка стежить за дискусіями про війну й бере в них участь. Можливо, це через мою відданість «здоровому глузду як аналітичному методу», як я жартую перед студентами. А може, через юридичну освіту й всі ті заняття з формальної логіки, обов’язкові до вивчення на правничому факультеті. Чи тому, що я «дослідниця України» й понад 15 років досліджую імперіалістичне насилля, яке чинила й продовжує чинити Росія. Чи річ у тім, що я українка й маю міжпоколіннєве знання про це насильство. Нещодавно я прочитала статтю Л. Лумі та співавторів про діабет другого типу в українців, які пережили Голодомор 1932-33 років в утробі матері (!). У XXI столітті в людей розвинувся діабет через російське імперське насильство проти України, яке відбулося ще до їх народження. Вдумайтеся. Зовсім інший вимір втілення міжпоколіннєвої травми.

Якою б не була причина — ймовірно, йдеться про їх комбінацію, — я відчуваю інтелектуальний біль…

…щоразу як говорять про «українську війну» і «війну в Україні» — якщо вже на те, то це «російська війна» і «війна Росії». Не буде Росії = не буде війни. Не буде України = не буде України. Як писав Андрій Тюшка про «віру в “українську кризу”»: спотворені назви спотворюють знання, що спотворює проблему, що спотворює її розв’язки. Постійне використання фрази «українська війна» хибно визначає Україну як джерело проблеми, й так Україна постає як проблема, яку потрібно розв’язати. Блискуча ілюстрація міркування Сари Ахмед щодо скарг про зловживання владою. Ахмед фіксує розрив між тим, що мало б відбутися після такої скарги, й тим, що відбувається насправді. Спойлер: зазвичай проблему вбачають у тому, хто подає скаргу, а не в тому, хто зловживає владою. У підсумку скаржницю тлумлять чи взагалі усувають, а справжня проблема залишається без відповіді.

…щоразу як обговорюють, яку саме мирну угоду укласти з Росією — тоді як добре відомо, що Росія ніколи не дотримувалася жодних укладених угод: жодної мирної угоди, жодної угоди з Україною, жодної угоди відтоді як вторглася в Україну в 2014 році. Спостерігачі, які навесні 2025 року радо кричали «мирні переговори, нарешті!», схоже, забули про 200 раундів переговорів із Росією з 2014 року, результатом яких стало 20 угод про припинення вогню — і всі вони завершилися однаково: нічим, абсолютно нічим. Звісно, і остання домовленість про припинення вогню — «досягнута» Трампом і Путіним під час телефонної розмови в березні 2025 року — порушувалася вже тоді, як її публічно оголошували. Це Отто фон Бісмарк казав, що угода з Росією не варта паперу, на якому написана, чи це народна байка? Хай там як, українці, схоже, засвоїли урок: за даними опитування, проведеного в лютому 2025 року, 83% українців вважає, що Україна має розглядати перемир’я, тільки якщо Захід надасть гарантії безпеки. А за даними опитування, проведеного в серпні 2024 року, 60% українців переконані, що Росія знову нападе на Україну, як би не завершилася нинішня війна. От і маємо.

…щоразу як сперечаються, як Трамп може чи не може тиснути на Україну, щоб досягти миру — тоді як йдеться про примус не до миру, а до капітуляції. «Дві великі різниці», як кажуть в Одесі. (І оскільки ми про це заговорили, окупація — це теж не мир. Наразі зафіксовано 150 000 російських воєнних злочинів, і може знадобитися не один трибунал, щоб їх розглянути). Визнаймо, абсурдно та нелогічно вимагати миру від того, хто обороняється! Надто тоді, коли ніхто не тисне на нападника. Нещодавно я побачила влучний мем про це: Путін і Трамп сидять поруч, Путін каже: «Я всіх мочитиму в сортирі!» — а Трамп відповідає: «Бачте, Путін хоче жити в мирі! Це все кровожерливість клятих українців!».

…щоразу як гадають, яка угода була б «прийнятною для президента Зеленського» — тоді як відомо, що, на відміну від Владіміра Путіна, Володимир Зеленський не є диктатором. Україна — демократія, і українці пильно спостерігають за діями влади. На наших очах десь так щодесять років українці успішно кидають виклик президентам і урядам, які втратили їхню прихильність. Аж ось ми знову повертаємося до того, як корисно звертати увагу на громадську думку. Іронічно, що Помаранчева революція та Євромайдан / Революція гідності забезпечили Україні єдину згадку в постійній колекції «Дому європейської історії» ЄС: експонати «Демократія» та «Громадський протест» у тематичному розділі «Цінності». [Це не жарт. Україна ніде більше у пропонованій ЄС візії європейської історії не фігурує.]
…щоразу як обурюються, що Україна — країна, яка веде оборонну війну й має 20% територій та мільйони громадян під російською окупацією, — не провела чергові президентські вибори у квітні 2024 року, — тоді як у Росії вільних виборів не було вже два з половиною десятиліття, а Путін утримує владу з кінця 1990-х років, що й уможливило нинішню війну. Вибори під час війни заборонені Конституцією України, крапка. А тих, хто справді переймається станом і майбутнім демократії в Україні, заспокоїть дослідження Алексєєва та Дембіцького, яке демонструє, що попри всі теоретичні очікування політичної науки, запит на демократію в Україні виріс після вторгнення Росії в 2014 й різко стрибнув угору після повномасштабного вторгнення Росії в 2022 році.

…щоразу як обговорюють, як сильно та як довго підтримувати Україну — з доброї волі, з корисливих міркувань, з будь-яких інших причин — тоді як відомо, що США, Великобританія та Франція зобов’язані повністю підтримувати Україну за умовами Будапештського меморандуму 1994 року. «Ядерна зброя в обмін на гарантії безпеки» — ідея нехитра. Мені було років 7-8, коли це обговорювали на телебаченні (і всі дорослі навкруги).

…щоразу як сперечаються, яку частку мінеральних ресурсів Україна має запропонувати як відплату за підтримку Заходу/США — тоді як Україна не є агресоркою, а зазнає агресії. Я, звісно, ціную, що мені нагадали «карту корисних копалин», яку ми малювали на уроках географії в школі. Але якщо це справді станеться, то вперше в історії атакована країна сплачуватиме репарації! #прецедент

…щоразу як наполегливо (чи настирливо?) говорять про українські «території» та «землі» — поняття, які чудесним чином поширюються на корисні копалини під землею, але, парадоксально, не поширюються на українців на цих землях і територіях. То дрібниця.

Я могла б продовжувати.

Аналізуючи дискусію довкола війни Росії проти України, можна говорити про епістемічну несправедливість та епістемічний імперіалізм, переконання, що людина може оптом перенести знання, здобуте з привілейованої позиції, на контексти, про які не знає геть нічого. Можна говорити про вестсплейнінг, виступи «без достатньої експертизи, але з позиції авторитету, часто з хибними проєкціями та припущеннями». Можна говорити про відтворення цих патернів у феміністських дискусіях і про злам солідарності між західними феміністками, феміністками Глобального Півдня і феміністками з країн та спільнот, які зазнають російського імперіалізму. Можна говорити про епістемічну скромність, про тишу як дослідницьку стратегію та про відповідальність утримуватися від коментарів про поточну війну, надто якщо ви не коментуєте з бомбосховища.

Та правда в тому, що необов’язково бути українцем, щоб співчувати Україні: «достатньо просто бути людиною», — словами Олександри Матвійчук, лавреатки Нобелівської премії миру. Так само не потрібно бути критичною дослідницею, щоб відчувати інтелектуальний біль від повсюдно безладної логіки та фактологічних хиб: достатньо підважити запитання, перш ніж шукати на них відповіді. Я намагалася продемонструвати на прикладах вище, як ми щоразу беремося розглядати питання, які від початку викривлені: структурно, логічно, теоретично, філософськи, етично, емпірично… і далі за списком. Тож я, як і мої колеги в цій справі, виснажуюся «розставляючи факти по місяцях». Марна справа, коли не ти формуєш порядок денний.

Мені болить інтелектуально. Мій мозок мучиться. А ваш — ні?

P.S. Для любителів музики: «Болеро» Моріса Равеля супроводжувало написання цього тексту, і, гадаю, підійде для читання. Чи ви знали, що Равель створив «Болеро» на замовлення Іди Рубінштейн, тогочасної зірки паризької сцени, яка народилася в сім’ї українських євреїв у Харкові? 

Оригінал есею опубліковано англійською мовою 9 квітня 2025 р. на платформі RAAM під заголовком «On intellectual pain, by 'a scholar of Ukraine from Ukraine'».
Переклад здійснено за фінансової підтримки Амстердамського Центру Європейських Студій (ACES) при Університеті Амстердама. / This translation received financial support from the Amsterdam Center for European Studies (ACES), University of Amsterdam.