Таємниця дзвіниці
Мартін Гайдеґґер
ПЕРЕКЛАДАЧКА –
ТЕТЯНА НЕПИПЕНКО
ТЕТЯНА НЕПИПЕНКО
Про перекладачку
Тетяна Непипенко — аспірантка кафедри літературознавства Києво-Могилянської академії, перекладачка, викладачка курсу «Література модернізму мовою їдиш» на Міжнародній міждисциплінарній сертифікатній програмі з юдаїки
Передмова перекладачки
Один із найвпливовіших мислителів XX століття, феноменолог і поет (це важливо) Мартін Гайдеґґер народився 26 вересня 1889 року в німецькому містечку Месскірх. Усе його подальше життя і робота були повʼязані з іншими двома локаціями — містом Фрайбурґом і Тодтнауберґом, селищем у гірській долині, але рідний Месскірх раз-по-раз та й виринає в його нарисах і оповіданнях.
Попри те, що деталям біографії цього філософа не завжди приділяється увага, а художні його тексти знайомі зацікавленому українському читачеві вочевидь менше, ніж знакові філософські праці, рідне місто, мала батьківщина чи своєрідний ґрунт, у який можна вкорінюватися, зринає в низці художніх, есеїстичних та автобіографічних текстів Гайдеґґера. Зокрема, це «Подяка рідному місту Месскірх» (Dank an die Heimatstadt Messkirch), «Польова стежина» (Der Feldweg), «Творчий краєвид: чому ми лишаємося у провінції?» (Schöpfersiche Landschaft: Warum bleiben wir in der Provinz?), «Мова і батьківщина» (Sprache und Heimat) і «Таємниця дзвіниці» (Vom Geheimnis des Glockenturms). Рідне містечко Месскірх у Баден-Вюртемберзі — простір його дитинства — виступає у Гайдеґґера ще й ґрунтом, з якого зростає мислення й світовідчуття; це засадничо особисто найважливіше місце, що, ймовірно, спрямувало його феноменологію буття. Дім — простір, з яким людина знайомиться на початку життя, в дитячі та юнацькі роки — стає світопростором, точкою відліку й відбуття. І те, чим є і може бути для людини світ як такий, починається з обмеженого, дитячого простору, з якого людина виростає і в який водночас вростає. Дім, у вужчому чи ширшому його значенні, можна розширювати й досліджувати дедалі глибше, але також він змінюється і трансформується — не лише ззовні, але й з нашого внутрішнього сприйняття, і в якому ми переживаємо втрату через зміну і трансформацію, в тому числі і нашого власного «я».
В оповіданні «Таємниця дзвіниці» Гайдеґґер подає фраґмент — як застиглу картинку в сніговій кульці — з різдвяних спогадів дитинства (ймовірно, нерозривно пов’язаних із тим фактом, що його батько служив у церковній причті). Дзвонарчуки приходять в оселю паламаря, їх частують раннього різдвяного ранку, вони рушають за старшим дзвонарем на дзвіницю — і там починається врочистий святковий дзвін. Опис різдвяної служби й кожного дзвона — від найбільшого до найменшого — поступово переходить у весну й крізь затьмарені жаскі дні Страсного тижня аж до початку літа. «Таємнича фуґа», в якій криється таємниця дзвіниці, названа фуґою не просто так — ця поліфонічна форма музики згадується Гайдеґґером у лекції про Стефана Ґеорґе, де слова-коґнати «die Fuge» і «die Fügung» (структура, побудова) зіставляються із ритмом, котрий і структурує хід, рух (Bewegung) музичного твору.
І найменші дрібнички штибу зроненого ніби мимохідь у тексті швабського діалектного слова «gelitten» замість «geläutet» (лунати, тут: дзвонити) — усе це витворює сакральний простір у сакральному часі, простір Різдва й дитинства; дитинства як Різдва життя.
Попри те, що деталям біографії цього філософа не завжди приділяється увага, а художні його тексти знайомі зацікавленому українському читачеві вочевидь менше, ніж знакові філософські праці, рідне місто, мала батьківщина чи своєрідний ґрунт, у який можна вкорінюватися, зринає в низці художніх, есеїстичних та автобіографічних текстів Гайдеґґера. Зокрема, це «Подяка рідному місту Месскірх» (Dank an die Heimatstadt Messkirch), «Польова стежина» (Der Feldweg), «Творчий краєвид: чому ми лишаємося у провінції?» (Schöpfersiche Landschaft: Warum bleiben wir in der Provinz?), «Мова і батьківщина» (Sprache und Heimat) і «Таємниця дзвіниці» (Vom Geheimnis des Glockenturms). Рідне містечко Месскірх у Баден-Вюртемберзі — простір його дитинства — виступає у Гайдеґґера ще й ґрунтом, з якого зростає мислення й світовідчуття; це засадничо особисто найважливіше місце, що, ймовірно, спрямувало його феноменологію буття. Дім — простір, з яким людина знайомиться на початку життя, в дитячі та юнацькі роки — стає світопростором, точкою відліку й відбуття. І те, чим є і може бути для людини світ як такий, починається з обмеженого, дитячого простору, з якого людина виростає і в який водночас вростає. Дім, у вужчому чи ширшому його значенні, можна розширювати й досліджувати дедалі глибше, але також він змінюється і трансформується — не лише ззовні, але й з нашого внутрішнього сприйняття, і в якому ми переживаємо втрату через зміну і трансформацію, в тому числі і нашого власного «я».
В оповіданні «Таємниця дзвіниці» Гайдеґґер подає фраґмент — як застиглу картинку в сніговій кульці — з різдвяних спогадів дитинства (ймовірно, нерозривно пов’язаних із тим фактом, що його батько служив у церковній причті). Дзвонарчуки приходять в оселю паламаря, їх частують раннього різдвяного ранку, вони рушають за старшим дзвонарем на дзвіницю — і там починається врочистий святковий дзвін. Опис різдвяної служби й кожного дзвона — від найбільшого до найменшого — поступово переходить у весну й крізь затьмарені жаскі дні Страсного тижня аж до початку літа. «Таємнича фуґа», в якій криється таємниця дзвіниці, названа фуґою не просто так — ця поліфонічна форма музики згадується Гайдеґґером у лекції про Стефана Ґеорґе, де слова-коґнати «die Fuge» і «die Fügung» (структура, побудова) зіставляються із ритмом, котрий і структурує хід, рух (Bewegung) музичного твору.
І найменші дрібнички штибу зроненого ніби мимохідь у тексті швабського діалектного слова «gelitten» замість «geläutet» (лунати, тут: дзвонити) — усе це витворює сакральний простір у сакральному часі, простір Різдва й дитинства; дитинства як Різдва життя.
Таємниця дзвіниці
Раннього різдвяного ранку, близько четвертої години, до паламаря прийшли дзвонарчуки, малі хлопчаки. На них уже чекав накритий матінкою стіл — кава з молоком, тістечка. Стіл стояв біля різдвяної ялинки: ялиновий дух і аромат свічок сповнювали теплу кімнату напередодні Святвечора. Тижнями, як не протягом усього року, хлопчаки тішилися цьому прийдешньому часові, що вони проведуть у паламаря в оселі. Де ж криються чари цього святкового часу? Певно, не в можливості «смакувати» наїдки раннього зимового ранку в оселі паламаря. Деякі хлопчаки мали можливість ліпше поїсти в себе вдома. Але дивовижний будинок, незвичний його вигляд, очікування дзвону й самої святкової днини — ось що витворювало чар. Схвильоване очікування здіймалося вже в оселі паламаря — там наїджені дзвонарчуки запалювали коридорні ліхтарики. Їх запалювали залишками вівтарних свічок, які паламар збирав для цього в шухляді ризниці, звідки ми, паламарчуки, брали «свічки» для нашого вівтаря, на якому всерйоз «правили месу».
Привівши до ладу всі ліхтарики, хлопчаки вирушали кучугурами далі, на чолі зі старшим дзвонарем, і зникали на дзвіниці. У великі дзвони дзвонили на самому вершечку, на самій дзвіниці. І невимовно захопливо було «розгойдувати» спершу більші дзвони, адже бовкала їхні були міцно прикріплені до мотузки і їх «відпускали» лише тоді, коли дзвони вже добряче розгойдалися — це потребувало відповідної майстерности. Це робилося для того, щоби кожен дзвін, один за одним, міг почати дзвонити на повну силу. Тільки досвідченому вуху було чути, чи «правильно» дзвонять у дзвін, адже стишувати дзвін варто було такою самою послідовністю дій, але у зворотному порядку. Бовкало «ловили» у самому розпалі видзвонювання, і горе тому, хто був нездалим і дозволив йому «вислизнути».
Щойно раннього різдвяного ранку дзвін вибивав чотири рази, відтак лунав найменший дзвоник, «Третій» — щодня ним сповіщали про настання третьої години. Про звучання цього дзвоника турбувалися молодші дзвонарі, хлопчаки — мусили відірватися від своїх забавок у дворі чи «на ринковому мості» перед ратушею. Однак нерідко, особливо влітку, дзвонарчуки переносили свої ігри на дзвіницю або на верхній поверх вежі, прямо під циферблати годинника, де звили гнізда галки і чорні стрижі. «Третій» також сповіщав про смерть — тоді звучав «знак». «Знаковим звуком» опікувався сам паламар.
І коли о четвертій залунав «Жахозвук» (ним «жахали», будили од сну містян), за ним озвався і «Третій» своїм притлумлено-солодким голоском «альвів», а тоді озвалося «Дитя» (закликало до дитячого богослужіння, в недільну школу чи до читання розарію); за ним, як і щодня, залунав «Одинадцятий» (ним зазвичай дзвонив паламар, оскільки в той час дзвонарчуки були на навчанні); потім — «Дванадцятий», як і щодня, сповіщав про настання полудня; після нього — «Гукало», в який били масивним молотом, а останнім лунав «Великий дзвін». Важкий, звучний передзвін завершував ранкову службу на великі свята. Після цього починали видзвонювати до ангельскої. Так само дзвонили й до віґілії у переддень свята — тоді й паламарчуки приходили, вони виконували також і роль міністрантів, а згодом, як набували віку, ставали старшими міністрантами. Вони не належали до «дзвонарів», але, певно, «бамкали» (себто «дзвонили») навіть більше за тих-таки справжніх дзвонарів.
Крім перелічених семи дзвонів, на найвищих східцях дзвіниці висів «срібний дзвоничок», а від нього тягнулася тонка шворочка через всю дзвіницю аж до входу в євхаристію. Цим дзвіночком паламар подавав знак з дзвіниці, коли треба сідати й вставати під час таїнства.
А от до «стукотіння» паламарчуків точно не треба було припрошувати. Від Чистого четверга й аж до вечора Страсної суботи дзвони мовчали: тоді для богослужінь та молитов вступали в дію тріскачки. Деревʼяні молоточки, що прокручувалися валом, ударяли по твердій деревині, видаючи звук, відповідний жаским дням Страсного тижня. З усіх чотирьох кутів, починаючи з найближчого до ратуші, лунали тріскотливі звуки «тріскачок», котрими правили хлопчаки, що зміняли на посту один одного.
У цей час у повітрі вже бриніла рання весна, і з висоти дзвіниці відкривався вид на прийдешнє літо, а назустріч йому плинули-мріяли химерні притлумлені чекання.
Таємнича фуґа, у якій сплелися церковні свята, віґілії, плин пір року, а також ранкові, полуденні й надвечірні години кожного дня, це поліфонічне переплетіння видзвонювало якимось звуком до юних сердець, пронизувало їхні мрії, молитви й забавки — воно, либонь, приховувало в собі одну з найбільш чарівних, цілющих і тривких таїн дзвіниці, так, аби таїна цяя вічно мінилася і лишалася неповторною, аж до найостаннішого удару поховального дзвону в оселі Буття.
Перша публікація: «Martin Heidegger, zum 80. Geburtstag von seiner Heimatstadt Meßkirch», Frankfurt a.M., Klostermann, 1969, с. 7-10.
Перекладено за виданням: Martin Heidegger, Aus der Erfahrung des Denkens 1910-1976, Martin Heidegger Gesamtausgabe Bd. 13, Frankfurt a.M.: Klostermann, 2 2002, с. 113-116
Привівши до ладу всі ліхтарики, хлопчаки вирушали кучугурами далі, на чолі зі старшим дзвонарем, і зникали на дзвіниці. У великі дзвони дзвонили на самому вершечку, на самій дзвіниці. І невимовно захопливо було «розгойдувати» спершу більші дзвони, адже бовкала їхні були міцно прикріплені до мотузки і їх «відпускали» лише тоді, коли дзвони вже добряче розгойдалися — це потребувало відповідної майстерности. Це робилося для того, щоби кожен дзвін, один за одним, міг почати дзвонити на повну силу. Тільки досвідченому вуху було чути, чи «правильно» дзвонять у дзвін, адже стишувати дзвін варто було такою самою послідовністю дій, але у зворотному порядку. Бовкало «ловили» у самому розпалі видзвонювання, і горе тому, хто був нездалим і дозволив йому «вислизнути».
Щойно раннього різдвяного ранку дзвін вибивав чотири рази, відтак лунав найменший дзвоник, «Третій» — щодня ним сповіщали про настання третьої години. Про звучання цього дзвоника турбувалися молодші дзвонарі, хлопчаки — мусили відірватися від своїх забавок у дворі чи «на ринковому мості» перед ратушею. Однак нерідко, особливо влітку, дзвонарчуки переносили свої ігри на дзвіницю або на верхній поверх вежі, прямо під циферблати годинника, де звили гнізда галки і чорні стрижі. «Третій» також сповіщав про смерть — тоді звучав «знак». «Знаковим звуком» опікувався сам паламар.
І коли о четвертій залунав «Жахозвук» (ним «жахали», будили од сну містян), за ним озвався і «Третій» своїм притлумлено-солодким голоском «альвів», а тоді озвалося «Дитя» (закликало до дитячого богослужіння, в недільну школу чи до читання розарію); за ним, як і щодня, залунав «Одинадцятий» (ним зазвичай дзвонив паламар, оскільки в той час дзвонарчуки були на навчанні); потім — «Дванадцятий», як і щодня, сповіщав про настання полудня; після нього — «Гукало», в який били масивним молотом, а останнім лунав «Великий дзвін». Важкий, звучний передзвін завершував ранкову службу на великі свята. Після цього починали видзвонювати до ангельскої. Так само дзвонили й до віґілії у переддень свята — тоді й паламарчуки приходили, вони виконували також і роль міністрантів, а згодом, як набували віку, ставали старшими міністрантами. Вони не належали до «дзвонарів», але, певно, «бамкали» (себто «дзвонили») навіть більше за тих-таки справжніх дзвонарів.
Крім перелічених семи дзвонів, на найвищих східцях дзвіниці висів «срібний дзвоничок», а від нього тягнулася тонка шворочка через всю дзвіницю аж до входу в євхаристію. Цим дзвіночком паламар подавав знак з дзвіниці, коли треба сідати й вставати під час таїнства.
А от до «стукотіння» паламарчуків точно не треба було припрошувати. Від Чистого четверга й аж до вечора Страсної суботи дзвони мовчали: тоді для богослужінь та молитов вступали в дію тріскачки. Деревʼяні молоточки, що прокручувалися валом, ударяли по твердій деревині, видаючи звук, відповідний жаским дням Страсного тижня. З усіх чотирьох кутів, починаючи з найближчого до ратуші, лунали тріскотливі звуки «тріскачок», котрими правили хлопчаки, що зміняли на посту один одного.
У цей час у повітрі вже бриніла рання весна, і з висоти дзвіниці відкривався вид на прийдешнє літо, а назустріч йому плинули-мріяли химерні притлумлені чекання.
Таємнича фуґа, у якій сплелися церковні свята, віґілії, плин пір року, а також ранкові, полуденні й надвечірні години кожного дня, це поліфонічне переплетіння видзвонювало якимось звуком до юних сердець, пронизувало їхні мрії, молитви й забавки — воно, либонь, приховувало в собі одну з найбільш чарівних, цілющих і тривких таїн дзвіниці, так, аби таїна цяя вічно мінилася і лишалася неповторною, аж до найостаннішого удару поховального дзвону в оселі Буття.
Мартін Гайдеґґер
Перша публікація: «Martin Heidegger, zum 80. Geburtstag von seiner Heimatstadt Meßkirch», Frankfurt a.M., Klostermann, 1969, с. 7-10.
Перекладено за виданням: Martin Heidegger, Aus der Erfahrung des Denkens 1910-1976, Martin Heidegger Gesamtausgabe Bd. 13, Frankfurt a.M.: Klostermann, 2 2002, с. 113-116
Контакти
+38 068 231 67 99 (Telegram) Руслан
+38 068 231 67 99 (Telegram) Руслан