Тексти від Печери Платона

Софісти (1). Злободенні та людяні

Texts
СОФІСТИ: злободенні та людяні. Частина 1 (ВСТУП)

Думаю, більшість чула чи читала в підручниках фразу, що епоха софістів характеризується виникненням суб’єктивізму у гносеологічному просторі. Зазвичай на цьому «за здоров’я» закінчується і починається «за упокій»: які ж ці софісти продажні були, які ж софізми придумували неоковирні, і (апогей філософського автократичного екшену!) – який же прекрасний і мудрий Сократ з’явився на їхньому фоні, розігнавши (аки Ісус фарисеїв) цих запроданців з лона філософії. По саркастичному тону моєї оповіді легко вгадати ставлення авторки опусу до цих штампів пострадянського гуманітарного мислення. Ну що ж, спробуємо в межах циклу «Античність 2.0» розвіяти ці міфи, але для початку прошу читача ознайомитись з попередньою колонкою:


Знайомство з Ксенофаном дуже важливе для розуміння настроїв та тенденцій, які панували в Елладі тих століть. Ну а щодо пропущених мною персоналій, які зазвичай ідуть між Ксенофаном та софістами, – до них я ще повернусь, обіцяю.
Отож, цей лаконічний есей має на меті здійснити нездійсненне – зробити вступ до теми, щоб нам було зрозуміліше що ж таке софістичне τέχνη, чому їхня пайдея – основа Європейської цивілізації та яке місце в усьому цьому онтології, філософії мови, етиці та політиці... Ну що ж, поїхали!

Забігаючи наперед можна сказати, що софістика є тією течією мислення, що була показовою для грецької філософії другої половини Vст. до н.е., адже її існування відбувається паралельно з утвердженням демократії в Афінах, спочатку в унісон із режимом, що представляв Перікл (495-420), а потім із радикальною постперікловою демократією, яка супроводжувалася суперечками між демократією та олігархією (спойлер: софісти виховували громадське суспільство й були набагато більшими демократами, аніж Платон). Афіни як раз були центром діяльності софістів, місто у цей період досягає найбільшого розквіту, коли його цілком можна було назвати, згідно з висновком Фукідіда, «школою Еллади».

Різні за місцем походження, за теоретичними інтересами та політичною орієнтацією, софісти мали дещо спільне у характері їхньої творчості та своїх соціальних функціях. Вони позиціонували себе водночас як учителів політичних чеснот, як інтелектуалів (які продукували освіту, що в подальшому стане класичною), як нащадків та продовжувачів однієї з найбільш прославлених грецьких культурних традицій. Передаючи знання за винагороду, особливо серед заможних (саме заможних, а не правлячих!) класів, вони самі часто обіймали державні посади або працювали дипломатами; займалися етикою, політикою, риторикою, а також теологією, теорією знання, аналізом мовлення. Після свідомого введення Платоном софістичної думки в андерграунд мислення, їхні творчі здобутки все ж продовжували використовуватись та імплементуватись в суспільне життя з неймовірним успіхом. Хоча й без збереження авторських прав – дякуючи і Платону, і Аристотелю, чесне демократичне ім’я софістів було спаплюжене на довгі віки в середовищі гуманітаріїв, що виправив свого часу лише... Гегель! Саме Гегель першим переоцінив їх, пояснивши те, що софісти стали не тільки справжніми вихователями Еллади, а й першими носіями живого інтересу, спрямованого на людську діяльність у галузі етики, антропології та політики.

Виступивши тепер, саме це поняття стало більш загальною філософією; але не лише тільки філософією, а також і всезагальною освітою, яку кожна людина, яка не належить до неосвіченої черні, набувала і мусила набувати. (…) Ця освіта стала метою викладання, і тому тоді існувало настільки багато вчителів софістики. Варто навіть сказати, що софісти були вчителями Греції, і лише завдяки їм освіта взагалі отримала там існування. Вони замінили собою, таким чином, поетів та рапсодів, які були раніше вчителями з усіх предметів. (Georg W. F. Hegel «Vorlesungen über die Philosophie der Weltgeschichte» / Band 3 Die griechische Welt).

Софісти були насправді продовжувачами не лише поетів, але також і філософів, оскільки не відкидали, як зазвичай вважається, ані онтологію, ані космологію, хоча й переорієнтували останню у більш прикладному контексті, чому ми завдячуємо започаткуванням етнографічних оглядів, що відкрило нові горизонти тогочасному науковому дискурсу (вкупі з новими теоретичними результатами). Зі свого боку, софісти цілком усвідомлювали неповноту і дисконтинуїтет (discontinuity – те, що є розривом у тому, що здавалось неперервним) тих елементів соціального життя та мислення, які вони вводили порівняно з попередньою добою sophoi (мудрості). Протагор пов’язує це з публічністю та політичністю промов софістів та водночас уводить до обігу поняття «софістичного τέχνη (мистецтва)», щоб позначити як використання власне слів та знання, та і для позначення того вибору царини, що відрізняла сучасного софіста від архаїчних мудреців та від софістів Періклова кола (Платон «Протагор» 316d-317c). Гіппій, у свою чергу, присвячує історичне дослідження таким мудрецям, як Фалес та Анаксагор, та підкреслює визначну та характерну рису софістів – їхню здатність поєднувати теоретичні зацікавлення та політично-практичні інтереси у публічній проекції (Платон «Гіппій старший» 281а-282а).

Софістика, крім того, не є простим зібранням різноманітних особистостей, які її утворюють, у своєму підґрунті вона має певну теоретичну цілісність.

Свідоцтвом цього, перш за все, є цілковите несприйняття усіма софістами того тісного поєднання під одним дахом сфер буття, мислення та мовлення, яке у свій час було затверджено елеатами (що було однією з причин концептуалізації поняття logos). Крім того, софістика осмислює фундаментальні питання зв’язку між людиною та дійсністю, з якою вона стикається, дійсністю, що має бути осмислена та раціоналізована, яку нам так чи інак доводиться використовувати, інтерпретувати та досвідчувати. Софісти намагались ствердити автономію мовлення по відношенню до онтологічної сфери, присвячували левову частину своїх розвідок аналізу мовлення; розвивали дискурс органічної політичної рефлексії, переважним об’єктом якої мають стати владні структури; виступали за критичне переосмислення теології та етики та, зрештою, саме вони спровокували та культивували нечуваний розквіт риторики, що супроводжував становлення як політичної, так і естетичної рефлексії.

Поява софістів як платних вчителів, їхня популярність та гонорари, про які зі змішаними почуттями висловлюються історики філософії, самі по собі виглядають дещо дивними – софісти з’явились ніби нізвідки. Про Протагора кажуть, що він був учнем Демокріта, про Горгія Леонтійського – що він учень Емпедокла. Але навіть без спростування цих відомостей (як це робить Фелікс Хайнеман, наприклад), необхідно визнати, що ні Протагор, ні Горгій не сприймались сучасниками як виключно продовжувачі іонійської чи елеатської філософських традицій. Софісти ніби перевершили традицію, адже вони багато чого ввели в обіг: вперше почали навчати дорослих, брати оплату за навчання, навчати «буттю громадянином». Переосмислення традиції (але не заперечення її) – це ідея, яка зародилась у соціально-політичних реаліях грецького світу у 5 столітті, а допомогли їй народитись софісти, як справжні маєвти. Поява цієї нової професії стала відповіддю на різні соціальні, економічні, політичні та культурні події того періоду. Зростаюче багатство та інтелектуальна вишуканість грецьких міст, особливо Афін, створили попит на вищу освіту, що перевищує традиційні основи грамотності, арифметики, музики та фізичної підготовки. Зростання демократії участі, особливо в Афінах, призвело до попиту на успіх у політичній та судовій ораторській діяльності, а отже, до розробки спеціалізованих методів переконання та аргументування. Нарешті, у цей період процвітав складний, раціоналістичний обшир думок щодо питань моралі, релігії та політичної поведінки, на які софісти як відповідали, так і сприяли розвитку дискусії навколо них.

І що найважливіше, як на мене, софісти першими заговорили про природу людини в контексті буденного. Не буде перебільшенням сказати, що в лоні софістики виникло намагання зрозуміти людську природу в її всебічності, яке завдяки Арістотелю буде одягнене в стислу формулу: людина - це zoon logon echon (жива істота, що володіє Логосом) і zoon politikon (політична жива істота). Людську природу почали розглядати як те, що можна і потрібно формувати. Динамічність природи людини вписується софістами в загальний контекст відносин природи та мистецтва. Софістична ідея культивування людської природи як ґрунту для формування громадянського суспільства вільних особистостей буде перенесена в римський контекст: але ще у еллінів V століття нарівні із землеробством – працею громадян-аристократів –  розвивається cultura humanitatis, культура гуманізму, тобто виховання людяності.

Ну а про виховання, онтологію і політику – чекайте на нові випуски!