СОФІСТИ: злободенні та людяні. Частина 2.2 (Софістична пайдея. Ч. 2)
Продовжуємо нашу розвідку про те, що ж таке софістичне τέχνη, та чому трансформована софістами παιδεία – основа Європейської цивілізації. Це вже друга частина про пайдею та третя – загалом про софістів. Якщо ще не читали попередні частини – залишу на них посилання з надією, що ознайомлення з ними принесе втіху детективного штибу:
А цій частині ми поговоримо про спільне і відмінне в пайдеї софістів і Платона, про освіту як формування душі і виховання громадянина, ну і про те, які незвичні судові кейси розбирали на парах софісти з учнями. Let's go!
Хто хоч трохи знайомий із Античним спадком, міг помітити, що у відомій комедії Арістофана «Хмари» Сократ і його навчання зображуються гіперболізовано софістично (що виглядає досить дивно, якщо брати за точку відліку позицію Платона з його протиставленням Сократа софістам).
Античний митець змальовує нам головного героя – молодого Філіппіда, який іде до школи Сократа. Результатом цього навчання стає нівелювання авторитету батька, та забуття чеснот, які мали б бути властиві юному греку. Центром такої «пайдеї» Арістофан робить агору, яку змальовує як місце балаканини та пустих дискусій, де навчаються лише культивування мови. Цьому він протиставляє стародавню гімнастично-музичну пайдею, що перетворювала хлопців на сором’язливих, міцних і вірних традиціям чоловіків, які перемогли персів під Марафоном.
І дійсно, ми можемо виділити досить вагомі спільні моменти в пайдеї софістів і Сократа (з невеликим рівнем абстракції від того образу маєвта, який створює Платон):
– освіта постає як формування власної особистості: звільнення від фальшивого на шляху до істини у Сократа та прагнення до більш правдивого і корисного у софістів;
– акцент на поезії, музиці, математиці і риториці, а не на фізичних вправах (традиція Ксенофана);
– проведення освіти у спільних (κοινως) громадських місцях (і софісти, і Сократ), на відміну від утаємниченої Академії Платона;
– освіта – як виховання вільних людей.
Натомість ми можемо також виділити риси, які відрізняють систему Академії Платона від пайдеї софістів:
– Академія – це приватний заклад, неминуче призначений лише для обраних (більш селективна система освіти, ніж у софістів);
– ерос набуває освітньої функції в Академії – за зразком гомосексуальних стосунків між дорослими (у софістів – чисто грошові відносини);
– інкорпоруються характерні риси військової моралі;
– виховання еліти, яка не прагне змагатися за владу, вона вже мислить себе обраними і впсаними у владні структури;
– особливий акцент на математиці.
Можна для початку узагальнити, що основною метою софістичного виховання було сприянння становленню ума й мислення. З одного боку, відстоювалась ἐν κύκλος παιδεία (всебічна освіта); а з іншого – вміння логічно правильно побудувати судження зрощувалось в тих, хто мав утворити вільне громадянське суспільство.
Варто окремо відзначити, що деякі софісти, наприклад Протагор, виступали за всебічну освіту, яка б включаючала граматику, риторику, поезію та музику. Насправді саме софісти формували освітнє мистецтво саме як цілісне τέχνη в Стародавній Греції. Вони виступали за те, що арете базується на знаннях, а не на аристократичному походженні, відповідно, освіта постає як метод формування душі, а для цього потрібні певні освітні засоби чи методи. Таким чином, згаданий вище Протагор пропонував розвивати гармонію душі за допомогою музичного ритму та поезії. Різноманітні види мистецтва (техніки) – математика, гімнастика, музика, медицина – все це дари Прометея, розподілені між людьми не однаково, але справедливо щодо кожного. Це саме те, що робили софісти – вони сприяли культивуванню справедливості та чесноти, необхідних людині як політичному створінню. Водночас вони фактично вперше підняли питання про сутність чесноти як внутрішньої характеристики і тим самим сприяли формуванню нової галузі філософії – етики.
Софісти першими заговорили про природу людини в контексті буденного. Не буде перебільшенням сказати, що саме в лоні софістики виникло намагання зрозуміти людську природу в її всебічності, яке завдяки Арістотелю буде одягнене в стислу формулу: людина – це ζῷον λόγοϛ ἔχων (жива істота, що володіє Логосом) і ζooν πoλίτικoν (політична жива істота). І людську природу розглядали саме як те, що можна і потрібно формувати. Формування, перетворення природи людини вписується в загальний контекст відносин природи та мистецтва. Співвідношення природи та мистецтва у питанні виховання людини можна представити як обробіток ґрунту: будь-який, навіть найродючіший ґрунт потребує догляду, якщо ви про нього не подбаєте, він не дасть плодів. Софістична ідея культивування людської природи як ґрунту для формування громадяського суспільства вільних особистостей була перенесена в римський контекст, де в (культурі обробки ґрунту, землеробстві) розвивається cultura humanitatis (культура гуманізму, тобто виховання людяності).
Для досягнення своїх цілей софістам була потрібна система мистецтв, яка сприяла б освіті та вихованню.. Ключові позиції в цій системі займали граматика, риторика та діалектика як дисципліни, що сприяють формуванню мовлення та мислення. З часів софістів риторика стала головним елементом виховання. Більше того, риторика разом із граматикою та діалектикою заклали основи західного типу освіти, оскільки саме ці мистецтва лежали в основі трівіуму, який вже був розширений квадривіумом (арифметика, геометрія, музика та астрономія) до семи вільних мистецтв. Крім того, багато хто з софістів говорив про необхідність введення математики в коло обов’язкових дисциплін. Насправді саме софісти заклали основи того, що сьогодні називають вищою освітою.
Першим етапом навчання було навчання грамоти, мабуть, з якоюсь базовою арифметикою. У багатьох випадках цим основним навичкам можна було б навчати вдома як дівчат, так і хлопців, а також рабів домашніх господарств. Найбагатші сім'ї наймали репетиторів і для подальших етапів навчання, але для більшості тих, хто продовжував освіту, першим етапом софістичного шкільного навчання було викладання граматики та поезії, а потім вивчення прозаїків (ораторське мистецтво та історіографія) та оволодіння мистецтвом складання промов. Протагор зауважував: «Найважливішою складовою в освіті людини є довершене знання про поетів, а це передбачає уміння розуміти, що поети сказали правильно, а що ні» (Платон, Протагор 338е-339а, ІІ 340).
Протагор, Продік та Гіппій стоять біля джерел філософського спасіння міфів (якщо комусь цікаво – можу навести приклад з Гераклом). Розумінню сказаного поетами також сприяла навичка розрізняти близькі за сенсом слова і давати правильні визначення, що поклало початок філософської діерези (ἡ διαίρεσις).
Як чітко пояснює Квінтіліан, соціальний мікросвіт школи був необхідною частиною риторичного тренінгу та аккультурації [Bloomer W. M. The School of Rome: Latin Studies and the Origins of Liberal Education. Berkeley, CA: University of California Press, 2011, Pp. 119-120]. Отже, відбувся загальний прогрес від читання та поглинання граматичних, поетичних та прозових моделей до активного створення риторичних композицій зростаючої складності. Деякі інші галузі знань, які ми виділяємо як окремі дисципліни зі своїми методами, такі як історія чи географія, трактувались як допоміжні під час читання класичних текстів, Наприклад Гіппій Елейський писав і викладив з цих тем, складав списки олімпійських переможців, цикавився культурою, намагався утворити щось єдие для еллінської культури, використовував доксографію, вимагав переоцінки цінностей. Також він захоплювався астрономією і математикою.
Геометрію викладали спеціалізовані викладачі, зазвичай енциклопедичних знань.
Горгій Леонтійський займався маєвтикою «від зворотнього» – свої публічні лекції починав із заклику «Запитуйте!», навчав умінню імпровізувати, що було важливо для ведення судових справ. Горгій також експерементатор в мові, створює неологізми, використовує поетичні засоби у промовах. Найголовніше! Горгій навчав практиці аргументації. Один з таких прийомів дійшов до нас у його учбовій промові «Енкомій Олені», яка є повністю демонстрацією того, як слабкий аргумент зробити сильнішим (виправдовує Олену):
τὸν ἥσσω καὶ κρείσσω λόγον πεποιηκέναι
Аргумент побудований у формі умовноподільного умовиводу (полілеми) і головне в ньому – доказ того, що логос, будучи нарівні з божественною волею і природніми явищами, сам по собі може привести до обставин, які з юридичної точки зору будуть кваліфікуватися як «обставини непереборної сили».
Сила слова для Горгія подібна до ліків (φάρμακον), «адже як одні ліки витягують з тіла одні рідини, а інші – інші, і припиняють, одні – хворобу, а інші життя, так само і промови – одні викликають горе, інші – радість, страх, чи пробуджують у слухачах рвіння, а деякі отруюють душу злобними вмовляннями і зачаровують її. Так що варто визнати, що якщо вона підкорилась словесним вмовлянням, то вона не винувата, а нещасна».
Горгій вчив своїх учнів розбиратись: чи може суд винести вирок, спираючись на непрямі докази? Яку вагу має той чи інший аргумент? Що є менш, а що більш суттєвим у справі? Як закликати суддів не піддаватись емоціям, а розглядати надані факти раціонально, підважуючи їх правдивість? (Тут, знову ж таки, можна навести цікавий приклад із промовою Паламеда на суді).
Афінський політик Антифонт також розглядав з учнями конкретні судові кейси, піднімаючи як юридичні, так і етичні питання. Основні кейси: «Проти мачухи», «Хлопчик з хору», «Смерть від спису на стадіоні», «Смерть одного з борців». Він досліджує значимість вірогідних суджень, показує варіативність інтерпретацій фактів, дослідження проблеми вини та особистої відповідальності.
У наступному есеї ми вже перейдем до більш сакральних моментів – буття, логосу, етики й спробуємо розібратись – яка людина є мірою всіх речей і навіщо їй це треба?